1. Перша світова війна

1.1. Євреї в австро-угорській та російській арміях. В. Гриневич

1.2. Погроми, вчинені частинами російської армії в Галичині. В. Хітерер

2. Революція і громадянська війна

2.1. Євреї в УНР

2.1.1. Єврейське представництво в Центральній Раді. В. Солдатенко

2.1.2. Єврейські політичні партії і громадські рухи у виборах до Всеросійських і Всеукраїнських установчих зборів. Т. Щетиніна

2.1.3. Закон УНР «Про персонально-національну автономію». В. Гусєв

2.1.4. Євреї та інші національні меншини в органах міського самоврядування, 1917–1918. В. Харченко

2.1.5. Початки єврейського військового руху Київський союз євреїв-воїнів. В. Гриневич, Л.Гриневич

2.2. Євреї в ЗУНР

2.2.1. Євреї та Західноукраїнська Народна республіка. М. Гон

2.2.2. Євреї в Українській Галицькій армії (УГА). Жидівський курінь. М. Феллер

2.3. Білий рух і євреї. О. Козерод

2.4. Погроми та єврейський спротив

2.4.1. Погроми. В. Лобанова-Гулак

2.5.2. Всеукраїнський єврейський громадський комітет допомоги євреям, постраждалим від погромів (Всеукрєвгромадком. Ю. Ліфшиць

2.5.3. Національна федерація українських євреїв Америки. Й. Шайкін

3. Релігія, освіта, наука, культура, мистецтво

3.1. «Культур-Ліга». В. Рибаков

3.2. Єврейська освіта. В. Хітерер

3.3. Єврейські наукові установи

3.3.1. Гебрайська (Жидівська) історико-археографічна комісія при ВУАН. В. Хітерер

3.4. Єврейські бібліотеки

3.4.1. Громадські книгозбірні. Т. Ківшар

3.4.2. Єврейський відділ Всеукраїнської народної бібліотеки. І. Сєргєєва

3.5. Єврейське книговидання, преса

3.5.1. Книговидавнича справа. Т. Ківшар

3.5.2. Книговидання івритом. Ж. Ковба

3.5.3. Єврейська преса Великої України. М. Феллер

3.5.4. Єврейська преса Східної Галичини. Ж. Ковба

3.6. Єврейське мовлення

3.6.1. Іврит. А. Бєлов (Елінсон)

3.6.2. Їдиш. М. Феллер

3.7. Література. М. Феллер

3.7.1. Єврейське письменство. М. Феллер

3.8. Образотворче мистецтво. В. Сусак

3.9. Театр. О. Підопригора

3.10. Єврейське кіно. Ю. Морозов, Т. Дерев’янко

Розділ ІІІ

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА. РЕВОЛЮЦІЯ ТА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА 1914 – початок 1920-х рр. ХХ ст.)

1. Перша світова війна

1.1. Євреї в австро-угорській та російській арміях

Єврейська емансипація в Австро-Угорщині у другій половині ХІХ ст. та загалом високий освітній рівень відкрили єврейському населенню широкий шлях до офіцерського корпусу. Напередодні Першої світової війни євреї, складаючи лише 4,4% населення країни, становили 17% (до 2 тис. осіб) серед офіцерів резерву, і це був найвищий показник в Європі. Щоправда, серед кадрових офіцерів євреїв було лише 0,6%, а серед рядових 3%. Однак і це було чимало, скажімо, у порівнянні з українцями-русинами: попри те, що ці останні у загальній масі австро-угорського населення складали 8%, серед кадрових офіцерів їх було лише 0,2% серед офіцерів резерву – 0,3%.

З початком Першої світової війни асимільована єврейська еліта Габсбургської імперії активно підтримала дії уряду – почасти тому, що ворогом Австро-Угорщини була Росія, в якій прокотилася низка погромів, а частково і через те, що активна позиція у війні позірно обіцяла єврейській громаді повне та остаточне визнання. Єврейські письменники і журналісти, разом з іншими, виступаючи у ролі військових пропагандистів, палко закликали уряд до ведення переможної війни, тисячі резервістів-євреїв охоче пішли в армію.В одній лише Галичині у перші дні війни було мобілізовано до армії 300 офіцерів-євреїв. Загалом форму Австро-угорської армії в роки війни одягли близько 300 тис. євреїв. Чимало з них відзначилися у боях і за звитягу отримали нагороди, у тому числі вищі: 76 осіб – Золоту медаль за хоробрість, 22 – орден Залізної корони ІІІ класу. Близько 25 тис. євреїв стали під час війни офіцерами, а 25 осіб дослужилися до генеральських зірок.

Слід зазначити, що євреї-генерали з’явилися в Австро-Угорщині ще до війни. Приблизно біля двадцяти осіб отримали це звання в австро-угорській армії до 1911 р. – 11 медиків, 1 військовий чиновник, 6 бойових офіцерів, 1 офіцер флоту. У переважній більшості генерали і полковники єврейського походження приймали християнство під час або перед виходом у відставку з метою отримання державної пенсії. Проте прийняття християнства не було обов’язковою умовою для військової кар’єри генерала. Приміром, Едуард Рітер фон Швайтцер – єврей, який досяг чину фельдмаршала-лейтенанта, – ніколи не зрікався юдаїзму. Він командував піхотною дивізією в 1904 р., у званні генерал-майора, отримав рицарське звання «рітер» і вийшов у відставку двозірковим генералом. Ходили легенди, що старий генерал регулярно відвідував синаґоґу в Будапешті й дотримувався кошеру навіть під час обідів у імператора. Ще один єврей-генерал Олександр Рітер фон Айс став у похилому віці прихильником сіонізму і з’являвся на зборах сіоністів у генеральській формі.

Згідно з законом від 1867 р. суходільна армія Австро-Угорщини складалася з трьох частин: загальноімперської (спільної) армії, австрійського Ландверу та угорського Гонведу. Останній перебував на території Угорщини, послуговувався угорською мовою як командною (офіційною мовою команд в імперській армії була німецька), використовував угорські національні прапори й уніформу. Створені спочатку як переважно резервні формації, і Ландвер, і Гонвед із початком війни стали використовуватися в якості самостійних армій, що мали власні штаби й артилерію. Найуспішнішу офіцерську кар’єру євреї робили саме в Угорській національній армії – Гонведі (буквально з угорської – захисник батьківщини), де в силу різних причин, панували філосемітські настрої. Частково це було викликане нестачею кваліфікованих національних офіцерських кадрів, а частково випливало з прагнення угорців асимілювати євреїв в угорську націю. І справді, у середовищі угорської єврейської еліти було чимало найпалкіших патріотів Угорщини. Красномовний приклад у цьому відношенні являв собою барон Самуель Газаї (Кон). Він походив з родини багатого промисловця, служив у Гонведі, тоді ж і вихрестився. Досягнувши звання полковника, Газаї продовжив навчання у військовій школі генерального штабу і в Угорській військовій академії, став генералом і в період між 1910-1917 рр. обіймав посаду угорського міністра оборони. До речі, він був не єдиним євреєм в угорському кабінеті міністрів. Міністр юстиції тут теж був євреєм, не змінивши своєї релігійної конфесії. В 1917 р. імператор-король Карл підвищив Газаї до чину генерал-оберста і призначив начальником мобілізації і постачання. Відтак Газаї став другим за значенням після начальника генерального штабу офіцером Австро-Угорських збройних сил.

Служили євреї і в елітарних частинах імперії, як от приміром у першому Кайзерівському охоронному полку австрійської національної гвардії, знаменитих альпійських частинах тощо. Приміром, Пауль Кон – перший лейтенант, який воював у складі цих частин в Карпатських горах і в Альпах, його було двічі поранено, і він закінчив війну на посаді командира роти штурмових військ. Надалі, через те, що цей заслужений офіцер встиг покинути Австрію у 1923 році, він уникнув долі двох своїх братів, також бойових, прикрашених орденами заслужених офіцерів, які загинули в нацистських таборах.

Хоча євреї становили в імперії одну з найлояльніших до влади національних меншин, їхнє представництво в збройних силах і особливо на фронтах Першої світової війни лишалося нижчим за загальну кількість євреїв серед населення імперії. Натомість відсоток тих, хто отримав часткове чи повне звільнення від військової служби, був вищим, а частка загиблих під час війни значно меншою, ніж серед інших народів імперії. Це мало своє пояснення. По-перше, євреї майже не служили в піхоті, яка складалася переважно з фізично сильніших і витриваліших селян і несла під час бойових дій найбільш важкі втрати. Здебільшого німецькомовні і освічені євреї служили у безпечніших родах військ – у медичних частинах, військовій адміністрації, артилерії тощо. До того ж, значна кількість єврейського населення, особливо Галичини та Карпат, унаслідок наступу російських військ, уже в перші місяці війни чи потрапила під російську окупацію, чи стала біженцями і відтак уникла австрійської мобілізації. Слід також урахувати, що, на відміну від віденських чи будапештських «войовничих» майстрів пера, пересічні провінційні євреї – представники мирних професій, сповідували пацифістські релігійні традиції, які були глибоко чужі мілітаризмові. Між тим, мірою того, як ситуація на фронті погіршувалася, права преса, попри цензуру, яка забороняла розпалювання міжетнічних чвар, посилювала атаки на євреїв, мусуючи старі звинувачення щодо їхньої уявного боягузтва, зрадництва, нагрівання рук на війні тощо. Отож, уперше в історії Австро-Угорської монархії сталося так, що особиста звитяга єврейських солдатів не спромоглася захистити суспільство від забруднення його антисемітизмом.

Звістка про початок війни викликала патріотичне піднесення і серед євреїв Російської імперії. Русифікована й асимільована частина російського єврейства гаряче підтримала свій уряд. Численна російськомовна єврейська преса активно висловлювала ура-патріотичні почуття. «Наша люба країна, велика Росія, – писала на початку війни газета «Новый восход», – була втягнута у жахливу і криваву бійню. Це нещадна боротьба за цілісність і велич Росії. Усі вірні сини Росії піднялися як одна людина, щоб грудьми закрити батьківщину від ворожої атаки. По всій російській імперії євреї, наші брати по релігії, сповнені рішучості виконати свій обов’язок…» У синаґоґах проводилися богослужіння про дарування перемоги російській зброї. Приміром, в одеській синаґозі кантор і хор виконали гімн «Боже, царя бережи» і «Слався», а потім з дозволу влади пройшли з маніфестацією вулицями міста. Війну підтримало і багато російських євреїв, які знаходилися у різних справах за кордоном. Євреї-студенти, які навчалися в західних університетах, поверталися додому і записувалися добровольцями до російської армії. Домагалося зачислення до армії і чимало євреїв-ветеранів і героїв російсько-японської війни. На початку війни в країні стали виходити єврейські російськомовні журнали «Війна й євреї», та «Євреї на війні», що обстоювали суто патріотичні позиції. Намагаючись засвідчити лояльність російських євреїв до влади і піднести їхній бойовий дух, ці видання друкували матеріали про подвиги і героїзм євреїв на фронтах війни. Приміром, в одному з чисел розповідалося про вільнонайманого єврея Каца, який за відзнаку в бою під Гумбіненом був підвищений до чину підпрапорщика та нагороджений Георгіївським хрестом. Відзнаку вручив Кацу особисто командуючий армією.

Однак патріотичність єврейської преси доволі швидко почала загасати, зіткнувшись з такими явищами як свавілля російського армійського командування щодо мирного єврейського населення на західноукраїнських землях та відверта демонстрація воєнною цензурою своєї крайньої антисемітської позиції. Хоча офіційно пропаганда антисемітизму була заборонена в Росії, цензура байдуже дивилася на численні її прояви як у цивільній, так і військовій пресі. Ба більш за те, вона фактично не звертала уваги на появу нових «військових» суто антисемітських видань. Скажімо, у 1915 р. Одеський союз російських людей в особі Н.Н. Родзевича одержав свідоцтво на право видання щотижневика «Иудеи и война». Не зустрічали протидії цензури й статті та кореспонденції, в яких євреї зображувалися як «вороги роду людського» та «вороги Росії». Приміром, газета «Новое время» писала: «Коли повернеться російська переможна армія, вона голосно скаже, що на театрі війни євреї були її ворогами». Особливо слід наголосити на тому, що не лише в цивільній пресі, але й у військовій періодиці різних армій («Разведчик», «Наш вестник», «Известия») журналісти дозволяли собі відверто погромницьку агітацію. Приміром, розтлумачуючи масам висловлювання гр. А.А. Бобринського щодо найважливіших досягнень російської армії після взяття Галичини, «Разведчик» зазначав, що тепер там встановлено «російський добрий закон», унаслідок чого «бити жидів можна вільно й без остраху». А «Армейский вестник» наводив розповідь із натури про те, як звитяжний козак зніс шашкою голову «маленькому верткому жидку-лабазнику». Широко розповсюджувалися, й не лише «бездротовим солдатським телеграфом», а й пресою, антисемітські чутки про те, що євреї вітають німецькі війська, постачають їм провіант та, використовуючи близькість їдишу до німецької мови, шпигують на користь ворога. Все це наповнювало атмосферу російського суспільства отрутою ксенофобії та антисемітизму.

Хоча в Думі періодично поставало «єврейське питання», передусім його висувала ліберальна кадетська партія, з боку уряду не лише не робилося жодних кроків до його вирішення, а й навпаки, не було знято жодних «несправедливих, найбільш застарілих і шкідливих для всієї держави обмежень відносно євреїв». Скажімо, не було знято обмеження щодо проживання євреїв у смузі осілості, через що виникало безліч проблем із біженцями з зони воєнних дій, яких не випускали за межі цієї смуги.

Спостерігалися всілякі утиски щодо євреїв-фронтовиків. Так, подаючи списки нагороджених Георгієвськими хрестами солдатів, газети поряд із російськими прізвищами друкували лише ініціали єврейських. Навіть портрети євреїв-героїв подекуди не пропускалися цензурою. Наприклад, для «Петроградського курьера» не було пропущено три фотопортрети євреїв – Георгієвських кавалерів, в тому числі й героя, який втратив у бою обидві руки. Російська військова цензура назагал забороняла будь-які повідомлення про героїчну поведінку євреїв на полях баталій. Заборонялося навіть повідомляти про те, що після загибелі офіцера єврей-рядовий узяв на себе керівництво взводом.

У Київській військовій окрузі 26 травня 1915 р. було заборонено продаж на її території часописів «Война и евреи», та «Евреи на войне». Натомість вільно продавалися журнали на кшталт «Русское знамя».

У самій армії, передовсім на найвищих щаблях влади, безроздільно панував дух антисемітизму. Так Головне управління Генерального штабу влітку 1915 р. розповсюджувало у військах документ з доволі красномовною назвою – «Перелік питань про ставлення євреїв до сучасної війни». Необхідність цієї акції військове командування пояснювало тим, що після закінчення війни «доведеться найсерйознішим чином обговорити питання про можливість подальшого залишення євреїв у лавах, чи принаймні про скорочення їхньої кількості у військових частинах». З цією метою, на підставі відгуків і свідчень учасників війни з військових частин, які «зазнали на собі всю шкідливість перебування євреїв у їхньому середовищі», збирали відповідний матеріал. До Переліку входили 24 розлогих запитання, що були розбиті по 4-х групах: моральні, бойові, фізичні якості солдата-єврея та ставлення місцевого єврейського населення до теперішньої війни. Уже самі ці, просякнуті духом ворожості та упередженості, питання мали формували відповідний характер відповідей. Скажімо, серед питань були такі: «Випадки недоброзичного ставлення євреїв до наших солдатів не-євреїв і назагал до наших частин»; «Випадки шкідливого впливу негативних моральних якостей солдатів-євреїв на інших солдатів частини»; «Характерні випадки кволості та меншої витривалості, виявлені під час бойових дій»; «Випадки участі місцевого єврейського населення у шпигунстві» і т. ін.

Назагал, національна політика в російській армії, особливо щодо євреїв, значно відрізнялася від австро-угорського зразка, і її можна визначити як комбінацію асиміляційних та ізоляціоністських методів. У цілому, євреїв, враховуючи віру і традиції, розглядали як потенційно нелояльних до російської імперії і всіляко утискали. До війни вони не мали доступу до офіцерського середовища аж до «третього коліна». До того ж служба у російському офіцерському корпусі була можливою лише за умови переходу у православне віросповідання. Потреба у свіжому «гарматному м’ясі» сприяла певним поступкам, проте лише Тимчасовий уряд дозволив євреям вступ до офіцерського корпусу. Водночас, якщо одні народи просто усувалися від військової служби, як приміром фіни, сепаратистські настрої яких дедалі більше зростали, то інші, навпаки, призивалися в значно більшому відсотковому відношенні, ніж навіть великороси. Це стосувалося і євреїв. Так, у 1915р. на тисячу осіб кожної національності в російській армії перебувало: великоросів – 4, білорусів – 5, українців – 8, німців –10, євреїв –11, поляків –12. Частково це було викликане й тим, що у західних районах, які перебували в прифронтовій смузі, намагалися повніше використати людський ресурс, щоб ним не скористався супротивник.

Загалом з початком війни до Російської армії було мобілізовано близько 400 тис. євреїв, і вони в цілому гідно несли свою службу. Про це, зокрема, свідчить створення єврейського «Союзу Георгієвських кавалерів», членами якого до початку 1918 р. стали 2500 осіб. Однак, як і в Австро-Угорщині, євреї опинилися у ролі пасербків своєї батьківщині. Ба більше, війна не без допомоги політики та пропаганди російського уряду, значно посилила антисемітські настрої як в самій армії, так і в імперії назагал, що далося взнаки під час громадянської війни.

В. Гриневич

1.2. Погроми, вчинені частинами російської армії в Галичині

У ході Першої світової війни російська армія окупувала територію Галичини і Буковини двічі, а окремі райони тричі. Під час зайняття військами австрійських міст і містечок майже всюди відбувалися розправи з єврейським населенням. «Першими вступали до захопленого міста козаки, і майже водночас починався розгром єврейських крамничок і помешкань, супроводжуваний здебільшого й пострілами», – свідчив відомий єврейський письменник, етнограф і фольклорист С. Ан-ський, який перебував у цей час в Галичині як член загону Червоного Хреста. Лише кілька окупованих російською армією міст уникли розгрому. Міра розорення міста чи містечка залежала від того, як довго козаки перебували в них. Траплялося, що у пограбуваннях єврейських крамничок брали участь і піхотні частини. Товари і речі, що їх козаки і солдати не могли забрати з собою, трощили чобітьми а бо ж найчастіше продавали селянам з навколишніх сіл. У деяких місцях грабунки супроводжувалися підпалами, які знищували цілі квартали. Так було, зокрема, в Любачеві, Бродах. Погроми і пограбування єврейського населення в роки Першої світової війни охопили всі прифронтові райони Російської імперії та Польщі. У багатьох місцях, поряд із військами, в єврейських погромах брало участь місцеве населення. Польські антисеміти обмовляли євреїв перед російською владою й звинувачували їх у шпигунстві на користь Німеччини та Австрії. У містах Кельці та Радомі після відступу німецької армії і до прибуття російських військ частина польського населення трощила й грабувала єврейські крамнички. Щоб виправдати свої дії перед прибулими російськими військами, поляки звинуватили євреїв у сприянні німцям. За цими звинуваченнями деякі євреї були заарештовувані, хоча в ході слідства їх визнали невиновними. У вересні 1914 р. в Лемберзі (Львові) антисеміти звинуватили євреїв у стрілянині по російських військах. Після цього російські вояки відкрили стрілянину по єврейських будинках, а потім пограбували єврейський квартал. Було вбито 18, поранено близько 70 осіб, багато євреїв були заарештовані. Після окупації нових територій російською владою на них запроваджувалися нові порядки. У Галичині було створено тимчасове військове генерал-губернаторство на чолі з графом О. Бобринським. Під наглядом російських військ були проведені вибори нових бургомістрів міст. С. Ан-ський писав 1915 року в статті «Галичина» про свої власні спостереження на окупованій російськими військами території: «Бургомістром обирається (найчастіше сам себе обирає) москвофіл, який з ходу приступає до пограбування населення. У Бродах… школи закриті. Діти злидарюють чи займаються розпутством. Законів немає. Коменданти міняються дуже часто? і кожний законотворить по-своєму». У перші ж дні після окупації Галичини і Буковини єврейське населення цієї території було позбавлене громадянських прав, якими користувалося в Австро-Угорській імперії. За наказом російської влади всі євреї, які до цього часу працювали в державних установах, були звільнені й замінені росіянами чи поляками. Проте місцеві євреї ніякого реального опору російським окупантам не чинили. Найактивніша частина єврейського населення втекла ще до приходу російських військ. Близько половини дев’ятсоттисячного єврейського населення Галичини втекло у внутрішні райони Австро-Угорщини під час другого наступу російської армії в 1915 р. Усі єврейські громадські структури були зруйновані. Євреї, які залишилися, за свідченням С. Ан-ського, виявляли повну приреченість і покірність долі. У пережитих страхіттях вони вбачали пристрасті, які мають передувати пришестю Месії.

За наказом верховного головнокомандувача російської армії Великого князя Миколи Миколайовича найбагатших євреїв і тих, які посідали громадські й інші посади у Галичині та Буковині, брали як заручників і утримували під арештом як злочинців. За наказом головнокомандуючого Південно-Західного фронту М.І. Іванова за кожного затриманого шпигуна-єврея мали страчуватися два євреї-заручники.

У роки Першої світової війни Галичина постраждала більше за інші території, окуповані російською армією. Її територія кілька разів ставала зоною бойових дій, більшість міст і містечок Галичини були вщент зруйновані. Голод, що лютував серед єврейського населення в роки війни, також був викликаний політикою російської влади на окупованій території, пограбуванням мирного єврейського населення російськими військами. Відповідно до розпоряджень вищого командування російської армії євреям було заборонено в’їзд і виїзд із Галичини та вільне пересування у межах цієї території. Галичина, відрізана від Австрії та Росії, розорена війною, погромами, спустошена мільйонною російською армією, вивозом товарів до Росії, опинилась у жахливому становищі. Російські війська виявили під час Першої світової війни неймовірну жорстокість щодо мирного єврейського населення. У багатьох місцях солдати привселюдно (ледь не в синаґоґах) ґвалтували єврейських жінок. Багато жінок учинили самогубство. Російським військам було дано право страчувати підозрюваних євреїв без суду та слідства. Козаки та солдати широко користувалися цим правом, і чимало євреїв були страчені ними без судового розгляду за звинуваченням у шпигунстві й сприянні противнику. У містечку Юзефові (Польща) 78 євреїв були вбиті російськими військами за звинуваченням в отруєнні криниць. Нерідко солдати й козаки перед стратою піддавали свої жертви всіляким катуванням. Вояки окупаційної армії й козаки били рабинів, тягали їх по місту за пейси, відрізали їм бороди, примушували чистити вигрібні ями. У багатьох місцях синаґоґи піддавали не лише розгрому, а й нарузі, священні сувої шматували й кидали у вбиральні. Синаґоґу в містечку Тухов, за свідченням Ан-ського, козаки перетворили на громадську вбиральню. Військові коменданти окупованих російськими військами міст Галичини виганяли єврейське населення на примусові роботи з очищення доріг і вулиць від залишків зруйнованих споруд і мотлоху, що накопичився за час війни, не рахуючись ані з віком, ані зі становищем захоплених. Проводилися ці роботи під наглядом солдатів і козаків, які знущалися й жорстоко били євреїв. Нерідко коменданти окупованих міст Галичини обкладали єврейське населення контрибуцією. У разі її несплати погрожували єврейському населенню розстрілами заручників. С. Ан-ський був свідком того, як у м.Ясно комендант П.К. Козлов (відомий мандрівник Тибетом і Центральною Азією) заарештував євреїв за вигадані ним же провини й вимагав від них величезних штрафів, які, напевно, привласнював, оскільки не видавав жодних розписок щодо їхнього стягнення.

У перші ж місяці війни почалося масове виселення євреїв з окремих міст і містечок, які перебували у прифронтовій смузі. З початку 1915 р. за наказом верховного головнокомандувача російської армії розпочалися масові виселення єврейського населення з Галичини та Буковини. За його наказами були виселені сотні тисяч євреїв із Царства Польського, Курляндської, Ковенської та інших губерній. Виселення євреїв здійснювалося протягом 24–48 годин. Жодного транспорту чи грошей на переселення не надавали, й часто гнали людей пішки з одного населеного пункту до іншого. Нерідко переселяли по кілька разів, залежно від переміщення лінії фронту та сваволі командування російської армії. Євреїв також виселяли слідом за відступаючим противником, переселяли у внутрішні губернії російської імперії, висилали до Сибіру як «неблагонадійний елемент». До сотень тисяч євреїв-біженців і переселених російська влада ставилася як до політичних злочинців. Допомогу їм надавали лише єврейські організації, зокрема створений 1915 р. Єврейський Комітет допомоги жертвам війни (ЄКОДОП). Утім, проблема біженців набула таких розмірів, що російський уряд у 1915 р. був змушений дозволити євреям тимчасово мешкати у міських поселеннях внутрішніх регіонів Росії поза «смугою осілості». Забороненими для проживання євреїв залишалися столичні міста – Петроград і Москва, а також територія Війська Донського, Кубанського і Терського.

Російський уряд вжив заходів, щоб приховати від громадськості злочини, вчинені ним щодо єврейського населення в роки Першої світової війни. Військова цензура не пропускала до друку жодних повідомлень про становище євреїв у Росії і на окупованих територіях. Уряд також заборонив випуск усіх періодичних видань і приватне листування єврейськими мовами (під приводом труднощів здійснення цензурного нагляду). Водночас англійська, французька, американська преса з політичних міркувань замовчувала звірства, яких припускалися російські війська стосовно євреїв. Восени 1917 р. тривав процес розпаду російської армії. Солдати, які самовільно залишали лінію фронту, на шляху додому влаштовували єврейські погроми. Найбільша кількість таких погромів відбулася у Київській, Волинській та Подільській губерніях. Солдати грабували єврейське майно, але, як правило, євреїв не вбивали. Внаслідок політики, яку здійснювала російська військова та цивільна влада у прифронтових і окупованих районах, місцеве єврейське населення було доведене до повного зубожіння. Значна кількість євреїв, які проживали на цій території, загинула під час погромів, бойових дій та внаслідок труднощів переселення. Перша світова війна зруйнувала традиційний уклад життя вагомої частини єврейського населення, посиливши як асиміляційні процеси, так і національні рухи.

В. Хітерер

2. Революція і громадянська війна

2.1. Євреї в УНР

2.1.1. Єврейське представництво в Центральній Раді

Повалення самодержавства відкрило шлях для бурхливої демократизації всіх сфер суспільного життя в Росії. На якісно новий щабель піднялися національні рухи на окраїнах ще недавно монолітної і, здавалося, непохитної імперії. В Україні визвольна боротьба відразу набула такого розмаху і характеру, який по праву нарекли національно-демократичною революцією. В результаті революційний процес в регіоні набув дуже складного характеру, поєднавши у собі кілька потоків, які то взаємозумовлювали один одний, то входили у серйозні суперечності і зіткнення, іноді нагадуючи броунівський рух.

Єврейське населення, розсіяне по теренах Росії, брало активну участь у демократизації всіх сфер буття, проте побоювалося децентралізації країни. Значна частина єврейських політичних партій у цей період виходила з того, що творення будь-яких національних перетинок у принципі не в інтересах єврейства, оскільки це може призвести до роз’єднання й членування єврейської громади, іще більшої асиміляції етносу, послаблення його внутрішніх зв’язків і ускладнення шляхів реалізації програмних завдань. Тому євреї прагнули до зміни політичного режиму, по-можливості, без руйнації цілісності Росії. У цьому їхня позиція була практично тотожною офіційній точці зору загальноросійських політичних партій – кадетів, меншовиків, есерів тощо.

Український рух вустами своїх лідерів досить визначено заявляв, що його стратегічною метою є досягнення широкої національно-територіальної автономії у федеративній демократичній республіці – Росії. Ця позиція стала загальноукраїнською, акумулювалася у резолюціях Національного конгресу 6 – 8 квітня 1917 р. Вона реалізувалася у тактиці стосунків з Тимчасовим урядом, найяскравіше втілилась у І Універсалі Центральної Ради. Однак офіційний Петроград, по суті, всі загальноросійські політичні сили, їхні керівні центри виявляли побоювання як з приводу того, що здійснювані українськими лідерами кроки – то лише початок процесу, який у кінцевому рахунку розрахований на відокремлення України, так і з приводу того, що Центральна Рада як ініціатор, організатор і керманич національно-демократичної революції репрезентує інтереси лише одного, українського етносу. Тому під час переговорів у Києві наприкінці червня 1917 р. делегація Тимчасового уряду (І. Церетеллі, М. Терещенко, О. Керенський) домоглася від лідерів українського руху (М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри) перетворення Центральної Ради з національного органу на крайовий. Досягти цього було вирішено через поповнення Ради представниками демократичних організацій національних меншин. У такий спосіб планувалося забезпечити захист інтересів українського населення, а ще більше – сформувати важіль впливу на український рух, блокувати сепаратистські тенденції.

Зі свого боку, Центральна Рада погодилася з планами свого поповнення представниками інших національностей, вважаючи це за вияв дійсного демократизму. Поповнення Української Ради проходило поступово, проте розпочалося з Малої Ради (комітету). До 40 її членів (всі українці, однак невдовзі їхня кількість скоротилася на чотири) було ухвалено додати 18 представників від національних меншин. При цьому Київський Комітет об’єднаних громадських організацій, якому було довірено вирішення питання про конкретне представництво, виділив 5 місць власне єврейським організаціям: 3 – єврейським соціалістичним організаціям, 1 – єврейському демократичному об’єднанню і 1 – сіоністам.

Після певних узгоджень і перестановок до Малої Ради увійшло 16 представників – членів єврейських організацій і партій: С. Гольдельман (Поалей Ціон), М. Гутман (Балтекакліз), П. Дубинський, М. Зільберфарб (Базин) (усі – Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія), О. Золотарьов (Бунд), М. Лібер (Гольдман) – (Бунд), М. Літваков (Ліров) – (Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія), Ф. Менчиковський – (Поалей Ціон), М. Рафес (Бунд), Н. Сиркін, Сорокін (обидва сіоністи), А. Тьомкін (Бунд), І. Хургин (Хургін), М. Шац-Анін (обидва – Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія), Шелтман (сіоніст), М. Юдін (Юдин) – (Єврейська народна партія). Пізніше у роботі Малої Ради брали участь бундівці Ліпець (Липець, Петровський) і Д. Ніренберг. Отже, єврейське представництво було досить численне, друге за українським (36 членів Малої Ради із 66), що значно перевищувало представництво від російських (9) і польських (4) партій.

У Великій Раді (822 члени), за ухвалою Малої Ради від 23 липня 1917 р., єврейським партіям і організаціям відводилося 50 місць (35 із них – єврейським соціалістичним партіям) із загального числа 212. (Це число визначалось за принципом пропозиції (кількості) неукраїнського населення на території тодішньої України – 25 %). Але й тут представництво від євреїв на практиці було більшим, оскільки члени єврейських партій і організацій обирались до Центральної Ради через Ради робітничих і солдатських депутатів, представництва міст і губерній, професійних, просвітніх, економічних та громадських організацій і партій. Члени єврейських партій і організацій входили також до складу комісій, створюваних Центральною Радою, брали участь у роботі апаратних структур. У виконавчому органі Ради (уряді) – Генеральному Секретаріаті – представники єврейства теж мали своїх представників. М.Рафес обійняв посаду секретаря державного контролю, а І. Зільберфарб – товариша (заступника) секретаря міжнаціональних справ. Усе це давало можливість не тільки вагомо, авторитетно представляти і боронити інтереси єврейського населення в Центральній Раді, але й активно впливати на формування і здійснення її політичного курсу.

Виступивши у червні 1917 р. з критикою І Універсалу Центральної Ради, оцінивши його як вияв неприпустимого сепаратизму, представники єврейських партій і організацій солідарно з українцями боронили національні інтереси, засудивши Тимчасову інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р., домагалися розширення компетенції і прерогатив української виконавчої влади. Водночас вони рішуче протестували і протидіяли будь-яким крокам, спрямованим на скликання Українських Установчих зборів, навіть за умови зміни політичної влади в Росії, офіційного запровадження в Україні автономного республіканського ладу і процесу його усамостійнення.

Тим часом у Петрограді влада перейшла до більшовиків. 26 жовтня 1917 р. на засіданні Малої Ради було ухвалено резолюцію із засудженням більшовицького повстання. Власне з цього моменту зароджується протистояння Центральної Ради і Генерального Секретаріату з Раднаркомом РСФРР, що зрештою переросло у масштабний конфлікт, розв’язати який мирними засобами не вдалося.

Представники єврейства підтримали проголошення ІІІ Універсалом УНР як складової частини майбутньої демократичної федерації, що мала утворитися з національно-державних одиниць, проголошених на окраїнах колишньої імперії на противагу петроградському уряду. Дії останнього, зокрема «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» та наступні силові акції більшовиків політичні лідери єврейства принципово засудили. Водночас, із дедалі більшою настороженістю вони сприймали настрої та тенденції у Центральній Раді до зміни державницького статусу УНР, проголошення її самостійності. Занепокоєння продовжувало наростати на тлі фактів єврейських погромів і очевидної нездатності Генерального Секретаріату взяти під повний контроль ситуацію, а також унаслідок наростання громадянської війни в Україні. Критичну хвилю викликало у лідерів єврейських партій і організацій, передусім Бунду, Об’єднаної соціалістичної робітничої партії, рішення про підключення УНР до мирних переговорів у Брест-Литовському, які могли бути результативно завершені лише за умови проголошення державної самостійності України.

Прийняття Центральною Радою в січні 1918 р. ІV Універсалу, яким УНР проголошувалася самостійною державою, було сприйнято єврейськими політичними партіями неоднозначно. Представники Бунду разом із меншовиками висловилися проти схвалення вищезазначеного державницького акта, а представники Поалей Ціону та Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії – утрималися. Після прийняття ІV Універсалу бундівець М. Лібер виступив із широкою декларацією, в якій висловлювався проти відокремлення України від Росії. Того ж дня, 12 січня 1918 р., зі складу Генерального Секретаріату вийшов генеральний контролер А.Золотарьов, мотивуючи свій крок небажанням нести відповідальність за дії уряду самостійної України. Натомість представники єврейських політичних партій у Центральній Раді активно підтримали ухвалений Малою Радою 9 січня 1918 р. Закон про національно-персональну автономію (автором проекту документа був генеральний секретар з єврейських справ М. Зільберфарб). Усі ці події позначилися певною напругою в українсько-єврейських взаєминах. Тим не менше, єврейські представники залишалися у складі Центральної Ради аж до квітня 1918 р.

В. Солдатенко

2.1.2. Єврейські політичні партії і громадські рухи у виборах до Всеросійських і Всеукраїнських установчих зборів

Лютнева революція 1917 р. поставила перед народами колишньої Російської імперії питання про майбутній державний устрій. Більшість російських політиків вбачала «новий день» Росії в її колишніх межах, у рамках єдиного революційного табору. Однак відцентрові революційні процеси, що розпочалися у національних регіонах, практично одразу ж поставили під сумнів перспективу збереження єдності Російської республіки. Своє право на самостійне буття виявила в цей час і Україна, висунувши спочатку вимоги автономії, а пізніше – повної незалежності. На чолі цього процесу стояла Центральна Рада. Усвідомлюючи, що демократична держава не може існувати без чітко визначеного виборчого права, без органів законодавчої, виконавчої та судової влади, обраних шляхом загального, прямого і таємного голосування, Українська Центральна Рада ініціювала проведення Українських установчих зборів, що мали стати найвищим законодавчим інститутом в Україні. Оскільки ж після Лютневої революції деякий час продовжував існувати тісний зв’язок із Тимчасовим урядом у Петрограді, Центральна Рада підтримала також ідею проведення Всеросійських установчих зборів. Відтак, українське населення взяло участь у двох важливих виборчих кампаніях. Російський Тимчасовий уряд затягував терміни проведення виборів. Спочатку вони були намічені на 17 вересня, потім – на 12 листопада 1917 р. 1 серпня 1917 р. були затверджені члени Всеросійської комісії у справах про вибори до Установчих зборів (Всевибори). До її складу увійшли 16 осіб під головуванням кадета Авінова. Положенням про вибори передбачалося загальне виборче право з пропорційною системою виборів, за списками, що висувалися політичними партіями. Право голосу надавалося цивільному населенню (по досягненні 20-річного віку) та військовослужбовцям (віком від 18-ти років). Із формального та юридичного погляду цей документ був надзвичайно демократичним. А порядок виборів в армії навіть унікальним. Жодна країна світу тоді не надавала своїм солдатам і офіцерам права виборів до представницьких установ. Українська Центральна Рада відобразила ідею скликання Українських установчих зборів уже в І Універсалі 10 червня 1917 р. А через два тижні, під час обговорення Декларації Генерального Секретаріату п’ятою сесією Центральної Ради 26–27 червня 1917 р., уперше питання про скликання парламенту України було поставлене руба. У Декларації вказувалося на необхідність проведення Установчих зборів із попереднім скликанням Територіального з’їзду. Генеральні Секретаріати з внутрішніх і з міжнаціональних справ внесли пропозицію про створення спеціальної комісії для підготовки проекту організації і скликання з’їзду, визначення виборчих округів і норм представництва, системи обрання делегатів. Головним завданням з’їзду мало стати утвердження майбутнього автономного статусу України. Дата з’їзду не називалася, але чітко визначалося, що він мав відбутися до проведення Українських установчих зборів. Питання неодноразово обговорювалося і надалі, внаслідок чого 21 серпня 1917 р. Мала Рада прийняла рішення про обрання двох комісій: однієї – для визначення компетенції самого з’їзду, іншої – для створення закону про вибори. Готуючись до проведення Українських установчих зборів, Центральна Рада не припиняла роботи з підготовки до Всеросійських установчих зборів. На початку жовтня 1917 р. при Генеральному секретаріаті внутрішніх справ було сформоване спеціальне Виборче бюро (директор – М. Коновенко). Воно виконувало координуючу роль у роботі окружних виборчих комісій у п’яти губерніях. Водночас, особливо після прийняття Центральною Радою ІІІ Універсалу (7 листопада 1917 р.), активізувалася підготовка виборів до Українських установчих зборів. 11–14 листопада 1917 р. Центральна Рада затвердила Головну комісію у справах про вибори в Українські установчі збори (голова – М. Мороз). Вибори до Всеросійських установчих зборів відбулися в Україні, головним чином 12–14 (26–28) листопада 1917 р., а до Українських установчих зборів проходили в складних умовах у грудні 1917 – січні 1918 рр. Підготовка і проведення двох виборчих кампаній продемонстрували політичну зацікавленість у них українського електорату, а також надзвичайну активність представників національних меншин, зокрема єврейства. Активність останнього пояснювалася скасуванням віросповідних і національних обмежень у Російській імперії відповідно до Закону від 20 березня 1917 р. Уперше за багато століть євреї голосували на рівних правах з усіма народами Росії. Кандидатів на виборах висували політичні партії й громадські організації. Це стало ще однією причиною підготовленості й активності єврейського населення, адже багато єврейських національних партій і організацій були створені ще до революції 1917 р., мали великий досвід політичної боротьби, були знаними і популярними серед народу. Ці структури швидко й органічно включилися у виборчу кампанію. Євреї брали участь у виборах не лише в числі національних партій і організацій, але також як діячі загальноросійських політичних сил. Чимало євреїв було серед кандидатів від партій есерів, есдеків, більшовиків. Звичайно, такі кандидати були позбавлені свого «національного колориту» і мали цікавити виборців винятково як представники певної партії. Але траплялися випадки, коли політичні структури залучали відомого єврейського діяча для притягнення на свій бік голосів виборців. Так, під час підготовки виборів до Всеросійських установчих зборів відбулася нарада торгово-промислових кіл Полтавщини, що за своїм соціальним станом були політично орієнтовані на партію Народної волі (кадетів). Виходячи з того, що серед торговців і промисловців Росії було чимало євреїв, партія вирішила висунути на вибори як одного з кандидатів шанованого серед євреїв Г.Б. Сліозберга, широко відомого своєю діяльністю, спрямованою на поліпшення становища євреїв у Російській імперії. Зокрема, Г.Б. Сліозберг був одним із організаторів юридичного захисту жертв Кишинівського погрому 1903 р. Займався він також і науково-просвітницькою діяльністю. Природно, така особистість не могла не привернути увагу. Саме на це й розраховували кадети, відкрито закликаючи голосувати за «єврейського кандидата» від «кращої партії», а не за єврейські національні сили. У виборчому марафоні, поряд із політичними партіями, брали активну участь і єврейські громадські організації – Єврейський національний виборчий комітет, Єврейський національний блок та ін. Наприклад, на виборах до Всеросійських установчих зборів єдиним кандидатом у єврейському списку був Київський рабин Шльома Янкелевич Аросон (65 років). У Полтаві під час збору підписів за кандидатські списки за висування рабина Ш.Я. Аросона підписалася 141 особа (для порівняння: за список Єврейського національного комітету підписалися 103 особи, за Об’єднану єврейську соціалістичну робітничу партію – 113 осіб. У наступній виборчій кампанії брав участь як приватна особа торговець із Теодозії Мордехай Сімович Хороз, який, за його ж визнанням, виступив з програмою, що належала йому особисто «як соціалісту-еволюціонеру (мого кшталту)». Зрозуміло, такий кандидат не міг скласти конкуренції представникам відомих партій чи громадських блоків. Проте наведений факт важливий як приклад зростання політичної активності єврейських мас, приклад входження їх у нове демократичне суспільство. Вибори до Українських установчих зборів відбувалися за значно меншої активності, ніж аналогічні вибори до Всеросійських установчих зборів. Це стосувалося і єврейського населення. Його підвищена активність на Всеросійських виборах, до певної міри, пояснювалася прихильністю електорату до всеросійських партій, які створювали свої передвиборчі платформи на спільних революційних засадах, без урахування місцевої специфіки. Остання, у кращому разі, зазначалась у партійних резолюціях гаслом автономії національних регіонів колишньої імперії з наданням прав національним меншинам. Не будучи залежними від московсько-петроградського центру, єврейські громадські організації легко перейшли від одного виборчого марафону до наступного. Натомість політичні партії затягували рішення про участь у виборах до Українських установчих зборів. Тим не менше, активізація процесу державної розбудови в Україні диктувала потребу участі єврейських партійних сил у майбутньому українському парламенті. У багатьох виборчих округах партії повідомляли про свою участь у виборчій кампанії в останній день. Так, Полтавська окружна комісія зазначила у своєму звіті, що 5 кандидатських списків, у т. ч. і список Бунду, були представлені за день до закінчення терміну подачі. Доречно зазначити, що на Всеросійських виборах Бунд зазвичай об’єднувався з РСДРП(б), а на Українських виборах ішов самостійно. Крім того, під час виборчої кампанії до Українських установчих зборів істотно змінювався склад кандидатських списків: місця московсько-петроградських партій посіли їхні колеги з українських структур. Це дозволило значною мірою активізувати провінцію. Так, до списків партії Поалей Ціон по Полтавському виборчому округу увійшли полтавчани М.-М.Г. Герр, А.Р. Средников, Д.Г. Крічін, мешканці міста Кременчука М.Д. Вольвовський і Миргорода Б.І. Елькін. На виборах до Всеросійських установчих зборів єврейські політичні партії поступилися українським і російським есерам, більшовикам, але значно випередили партії й організації інших малих народів. Водночас Головна комісія у справах про вибори до Установчих зборів УНР у січні 1918 р. визнала дійсним обрання 172 депутатів, із числа яких 4,65% голосів отримали єврейські національні комітети. Відсоток обрання депутатів від інших єврейських партій і організацій виявився вкрай незначним. У цілому ж участь євреїв України у передвиборчих кампаніях 1917–1918 р. продемонструвала психологічну та організаційну готовність партій і громадських організацій до активної політичної діяльності в умовах розбудови нової незалежної демократичної держави.

Т. Щетиніна

2.1.3. Закон УНР «Про персонально-національну автономію»

Закон УНР «Про персонально-національну автономію» був затверджений на засіданні Центральної Ради 9 січня 1918 р. Його прийняття стало логічним продовженням лінії в національному питанні, що її проводила Українська Центральна Рада з моменту свого постання у березні 1917 р.

Контури майбутнього Закону вимальовувалися вже у виступах лідерів Центральної Ради навесні 1917 р. «Повнота національного життя, котрої ми добиваємося для українського народу, – вказував, зокрема, М.Грушевський, – не повинна затоптати інших народностей і обмежувати їх значення до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії… Ми виступаємо рішуче проти всяких заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгромадянами інших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, у котрого політичну розважність ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тим напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами».

Прихильність української демократії до рівності прав усіх національностей продемонструвала робота Національного конгресу, що відбувся у квітні 1917 р.

10 червня 1917 р. Центральна Рада ухвалила І Універсал, котрим проголосила розбудову України на автономних засадах. У ньому зазначалося, що «українська людність, яка живе всуміш з іншими національностями», зобов’язується «негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя». Тут також висловлювалося сподівання, що й «народи неукраїнські, які живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашому краї й у цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України».

Після ухвалення 3 липня 1917 р. II Універсалу представники національних меншин увійшли до складу Центральної Ради. Для захисту їхніх інтересів у складі першого українського уряду був утворений Генеральний секретаріат з міжнаціональних справ, при керівнику якого передбачалися посади трьох заступників (від великоросів, євреїв та поляків), з наданням кожному з них ухвального голосу при розгляді тих питань, що стосувалися життя його народу. Крім того, у складі Генерального секретаріату залишилися вакантними місця для представників тих національних меншин, котрі на той час іще не могли остаточно з’ясувати свого ставлення до Центральної Ради й питання про участь в її роботі. Про послідовність Української Центральної Ради у реалізації на практиці декларованої національної політики свідчило й підвищення після проголошення УНР у листопаді 1917 р. статусу заступників генерального секретаря у справах національних меншин до рівня повноправних Генеральних секретарів.

7 листопада 1917 р., після встановлення більшовицького правління в Росії, Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал, котрим проголосила утворення Української народної республіки. В документі також офіційно декларувалися наміри українського уряду проголосити невдовзі національно-культурну автономію. «Український народ сам довгі літа боровся за свою національну волю і нині, здобувши її, буде твердо обороняти волю національного розвитку всіх народностей, в Україні сущих, – зазначалося в Універсалі, – тому оповіщаємо, що народам великоруському, єврейському, польському та іншим в Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їх права і свободи самоврядування у справах їх національного життя».

Невдовзі національні меншини змогли на практиці переконатися в реальності намірів Центральної Ради надати їм можливість самостійно влаштовувати своє життя. Розпочинають роботу польські, єврейські та інші навчальні заклади, національні театри, бібліотеки, утворюються культурно-освітні товариства тощо, хоча нестабільне політичне та економічне становище республіки прирікало їх на тяжке і нетривале життя.

Особливою активністю вирізнялася єврейська спільнота. Ще на початку листопада 1917 р. заступник, а потім Генеральний секретар у справах єврейської національності М. Зільберфарб у Зверненні до єврейського народу виклав програму дій керованого ним відомства. Йшлося про розбудову єврейських громад як основи майбутнього місцевого самоврядування, створення мережі єврейських освітніх установ, культурних закладів, визнання за єврейською мовою офіційного статусу, в тому числі зрівняння її у правах з іншими мовами – українською, великоруською тощо.

На засіданні Малої Ради 9 січня 1918 р., під час якого Закон УНР «Про персонально-національну автономію» було прийнято, головував М.С.Грушевський. Він висловив щире задоволення тим, що у вкрай несприятливих умовах українська демократія все ж зуміла схвалити унікальний закон «і тим самим виконати свій обов’язок не тільки перед національностями, які населяють Україну, але й взагалі у справі вирішення національного питання, щоб виключити з інтересів державних інтереси національні і національну боротьбу». Новий Закон УНР М.Грушевський порівняв із проголошеною 1791 р. Декларацією прав людини і громадянина.

Закон УНР «Про персонально-національну автономію» оголошував невід’ємним правом кожної нації, яка населяє територію Української Народної Республіки, «самостійно влаштовувати своє національне життя». Згідно з ним передбачалося утворення Національних союзів, а також скликання Національних Установчих зборів на основі «загального, без різниці статі і віри, рівного виборчого права і таємного голосування». «Це є невід’ємне право націй, – зазначалося в документі, – і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому». Обрані представниками національних меншин адміністративні органи як у центрі, так і на місцях, відповідно до Закону, мали бути наділені законодавчими і виконавчими повноваженнями, користуватися матеріальною і фінансовою підтримкою з боку держави.

Прийнятий 11 січня 1918 р. IV Універсал Центральної Ради, яким проголошувалася державна самостійність УНР, підтвердив право національних меншин на національно-персональну автономію, встановлене Законом УНР від 9 січня.

Однак в умовах громадянської війни, яка поглинула Україну, реалізувати цей Закон так не вдалося. Вже у лютому 1918 р. столиця України (і Центральної Ради) була захоплена М.Муравйовим. Радянська влада скасувала закони «буржуазної» Центральної Ради, а її установи розігнала. Кількома тижнями пізніше уряд УНР відновив свою діяльність у Києві. 29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Малої Ради обговорювалася Конституції УНР. Закон про національно-персональну автономію був включений до неї як глава 8.

Після гетьманського перевороту наприкінці квітня 1918 р. Центральна Рада була розігнана, і вже на початку травня гетьман П.Скоропадський оголосив про намір ліквідувати створені в попередні часи національні адміністративні структури на тій підставі, що, начебто, «всі громадяни в Україні рівноправні». 8 липня 1918 голова гетьманського уряду Ф. Лизогуб офіційно заявив про те, що виданий Центральною Радою Закон «Про персонально-національну автономію» втрачає свою чинність, а національні міністерства скасовуються, оскільки «національні привілеї можуть сприяти тільки розквіту національної боротьби». Він пообіцяв, що «уряд буде допомагати культурному змаганню національностей». Протести представників партій національних меншин із цього приводу залишилися без відповіді. Незважаючи на це, єврейські політичні партії України продовжували копітку роботу з підготовки виборів до єврейського тимчасового передпарламенту.

З поваленням влади гетьмана П.Скоропадського восени 1918 р. перспектива цього стала набувати цілком реальних обрисів. У грудні 1918 р. новий український уряд – Директорія – заявив про відновлення УНР та ухвалив постанову про чинність Закону «Про персонально-національну автономію». При українському уряді тимчасово (до затвердження відповідних міністерств) створювався Відділ у справах національних меншин. Невдовзі постало й Міністерство з єврейських справ. Це відомство діяло у складі Директорії до поразки УНР та вимушеної еміграції її уряду наприкінці 1920 р.

Протягом усього 1919 р. більшовицька влада не виявляла прихильності до принципу національно-культурної автономії і не була налаштована на створення специфічних національних структур у складі радянського уряду. «Комісаріат із національних справ – шкідлива для соціалістичного будівництва установа», – наголошувалося 1 квітня 1919 р. в газеті «Известия Всеукраинского Исполнительного Комитета Совета рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов и Исполкома Харьковского Совета рабочих депутатов», – він культивує національне відокремлення, національні особливості в соціалістичній національній державі зі своїми національними установами, які проводять розподіл громадян соціалістичної держави не за класовою ознакою, а за національною». Однак наприкінці 1920 р., у зв’язку зі змінами в більшовицькій національній політиці, питання про можливість заснування специфічних національних структур у складі ВУЦВК і РНК усе ж постало. За ініціативи Єврейських секцій при комітетах КП(б)У було порушене питання про можливість утворення Народного комісаріату у справах національностей УСРР. Політбюро ЦК КП(б)У наприкінці грудня 1920 р. принципово погодилося на організацію такої структури, передавши конкретне вирішення цього питання на розгляд ВУЦВК. Однак тоді ця проблема не знайшла свого розв’язання. Не була вона вирішена й у наступні роки, хоча в Москві й Харкові енергійно обговорювалися кандидатури на посади наркома та його заступників. Нарешті 23 квітня 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову, згідно з якою замість Наркомнацу створювався Відділ національних меншин у складі адміністративно-організаційного управління Наркомату Внутрішніх Справ УСРР. Жодні заперечення проти цього не були враховані. Проте бланками, спеціально надрукованими для даного органу, ВУЦВК користувався до 1922 р.

В. Гусєв

2.1.4. Євреї та інші національні меншини в органах міського самоврядування, 1917–1918 рр.

Лютнева революція 1917 р. в Росії відкрила національностям широкий доступ до активної участі в органах влади та місцевого самоврядування. Водночас і провідники українського руху, реалізуючи ідею національного самовизначення та розуміючи важливість впливу позиції неукраїнського населення на розвиток української революції, всіляко прагнули до максимального порозуміння з національними меншинами. Особливо велика увага в цьому контексті приділялася містам, більшість населення яких і становили саме не українці.

Оскільки міські представницькі органи – думи, обрані ще за часів царату на куріальній основі, боронили інтереси верхівки міст, а решта прошарків міського населення не була представлена в думах взагалі, загальна хвиля демократизації вимагала їхньої реорганізації. Тому наприкінці березня – у квітні 1917 р. цензові думи почали поповнюватися депутатами від рад, виконкомів, громадських організацій, а також від окремих національних груп. Саме у такому вигляді думи проіснували до прийняття Тимчасовим Урядом 15 квітня 1917 р. нового Закону про вибори. В його основу було покладено засади прямого, рівного, таємного і загального голосування. Але основним принципом, що визначав характер і результати виборів, став принцип пропорційності. Згідно з пропорційною системою передбачалося голосування не за окремих осіб, а за списки, складені партійними комітетами, без права вносити будь-які зміни щодо прізвищ кандидатів або хоча б їхнього порядку. Партії складали вже готові списки, і виборцю залишалося тільки зробити свій вибір між списками різних партій або блоків.

Тактика блокування та пошуку союзників серед ідеологічно споріднених партій була досить поширена у передвиборчій кампанії 1917 р., оскільки від неї фактично залежав успіх чи неуспіх партій на майбутніх виборах. А внаслідок того, що складність соціально-економічних та національних взаємин в Україні зумовила появу на арені політичного життя, крім української, значної кількості російських, польських, єврейських партій, організацій і громад, комбінації передвиборчих блоків були найрізноманітнішими.

Єврейське населення України, окрім загальноросійських національних партій, на виборах було представлене партіями, громадськими організаціями, окремими групами, які прагнули відстоювати національні вимоги і заради цієї мети намагалася об’єднатися. Так, партія сіоністів твердила, що муніципальні вибори повинні відбутися тільки під знаком національних завдань та інтересів. Катеринославська сіоністська організація виступила з заявою, в якій закликала створити «єдиний національний єврейський блок з єдиною муніципальною програмою». У Херсоні передбачалося об’єднати всі єврейські організації та партії, що стояли на захисті загальноєврейських інтересів, і виставити один загальноєврейський список. Подібні блоки єврейських об’єднаних організацій було створено у Таращі й Радомишлі на Київщині, Харкові та інших містах. Представники національних меншин проходили також за списками окремих груп виборців – від єврейських громад, за професійною ознакою – у списках домовласників, ремісників, квартиронаймачів тощо.

Хід передвиборчої кампанії та результати муніципальних виборів, що відбулися в липні-серпні 1917 р., значною мірою відбивали розстановку і співвідношення політичних сил. Важливим наслідком виборів на пропорційній основі стала заполітизованість думської роботи гласних. Відтак, відстоювання гласними вузькопартійних та особистих інтересів на думських засіданнях стало звичайною справою. Газета «Прилукская мысль» писала, що питання в думі не обговорювались, а диктувалися соціалістами, які після виборів змінили своє ставлення до інакомислячих, а права меншин узагалі перестали визнавати (при розподілі місць в управі не дали можливості єврейській групі гласних провести свого кандидата) і, таким чином, довели, що «принцип забезпечення прав меншин для них обов’язковий лише тоді, коли вони самі у меншості». Робота Вінницької думи відзначалася тим, що депутати аж до середини травня 1918 р. не спромоглися сформувати управу – через безкінечні міжфракційні тертя з питання представництва від партій та національностей. Врешті місцева преса, зокрема, «Слово Подолии» змушена була визнати, що міське самоврядування виявило повну недієздатність і безгосподарність. Потерпав від міжпартійних чвар діловий бік роботи гласних Харківської думи. На виборах 23 липня 1917 р. до складу Київської думи увійшли кандидати за одинадцятьма списками з вісімнадцяти. Дев’ять із них представляли партії або блоки (один складався з російських соціал-демократів (меншовиків), бундівців, російських есерів і кандидатів від Польської соціалістичної партії (лівиця). За результатами виборів з 120 місць найбільшу кількість набрали: меншовики – 19 місць (15,83%), позапартійний російський блок і російські есери – по 18 (по 15%), більшовики – 7 (5,83%), Бунд і Польське Коло – по 6 (по 5%), єврейський соціалістичний блок – 3 (2,5%), по одному місцю вибороли ППС (лівиця) і ППС (правиця) – по 0,83%. Хоча Київська дума відзначалася високим професійним рівнем гласних, проте цей потенціал реалізувати не вдалося: депутати переважно займалися обговоренням політичних проблем, виносили резолюції, влаштовуючи своєрідні революційні мітинги, забуваючи про суто господарські справи. Плідній роботі не сприяла й низька відвідуваність гласними засідань.

Розглядаючи деякі політичні аспекти діяльності органів міського самоврядування, слід відзначити, що більшість партій, організацій, об’єднань, груп, представлених в думах, проявляла стриманість і поміркованість відносно Центральної Ради, відстоюючи власні національні, соціальні та економічні прагнення. Водночас після більшовицького перевороту деякі з них – насамперед єврейські, – почали активно підтримувати Центральну Раду, розуміючи, що розв’язання їхніх проблем органічно пов’язане з успішним втіленням ідеї української самостійності. Взагалі ж слід враховувати те, що переважна більшість міських дум складалася з представників соціалістичних партій, ідеологія яких у стратегічних питаннях збігалася з політикою соціалістичної Центральної Ради. Лише навесні 1918 р., коли український уряд почав вживати певних заходів (переважно – декларативного характеру) щодо посилення контролю за діяльністю дум, які за час революції вже звикли до своєрідного анархічного існування, думи сприйняли це як посягання на основи демократії з боку адміністративної влади.

Стосунки міських дум і гетьманського уряду були набагато складнішими. Сам факт перевороту в Україні представники національних меншин в органах міського самоврядування сприйняли по-різному. Вже 30 квітня 1918 р. на засіданні Київської думи обговорювався політичний момент. Польське Коло і позапартійний російський блок запропонували відкласти питання й розглянути його спочатку в керівних органах партій, а представник єврейського демократичного блоку виступив із заявою, що фракція утримується від голосування. Інші – висловилися за негайне обговорення. Російські есери зазначали у своїх виступах, що дума часто виступала з критикою українського уряду, але останні події повинні об’єднати її гласних. Меншовики взагалі запропонували виступити з протестом проти гетьманського перевороту. Представник Бунду заявив, що міська дума, обрана на засадах загального виборчого права, може підкоритися лише органу, створеному за таким самим виборчим законом. Оскільки позапартійний російський блок і польське Коло утрималися від голосування, резолюція з протестом проти останніх подій була прийнята соціалістичною більшістю без особливих ускладнень.

За аналогічним сценарієм розгорталося засідання міської думи в Полтаві: російські соціал-демократи вимагали виступити проти перевороту, але, на відміну від Києва, запропонована ними резолюція з протестом не знайшла підтримки у більшості гласних. Єврейська фракція утрималася від голосування, пояснивши це тим, що єврейська національна фракція захищає єврейські інтереси, що виявляються у вимозі гарантій особистої та громадської безпеки й повної свободи національного самовизначення, і не знає, яким буде вплив перевороту щодо цих вимог.

Антигетьманські резолюції ухвалили міські думи в Катеринославі, Миколаєві, Одесі. Але якщо на протести столичної думи нова влада не зреагувала, то до органів міського самоврядування в цих містах вона була менш лояльною – на їхнє місце були покликані цензові думи, що не знали поділу на політичні фракції.

Уряд гетьмана П. Скоропадського розбудову Української Держави проводив на нових засадах: в основу було покладено не національний принцип, а інтереси особистості та громадянина. Тому й були ліквідовані окремі національні міністерства, скасовано Закон про персонально-національну автономію, що діяв із січня 1918 р.

Така зміна пріоритетів, зрозуміло, не збігалася з ідеологічною лінією більшості партій національних меншин. До того ж влада встановила жорсткий контроль за діяльністю органів міського самоврядування, що викликало ще більше незадоволення. Зокрема, один із гласних Київської думи, М. Рафес, згадував: «Бунд продовжував свою легальну боротьбу і в міських думах, не пристосовуючись, щоправда, до реакції і вносячи в їхню роботу під’юджуючий елемент». Така позиція лівих соціалістичних партій та їхніх представників у думах викликала низку арештів гласних на політичному ґрунті. Врешті-решт міські думи стали справжньою опозиційною силою існуючій владі.

Маючи на увазі цей чинник, а також бездіяльність демократичних дум з господарських питань, було розроблено новий виборчий закон, за яким вводилися ценз осілості, вікові обмеження, скасовано принципи загальності та рівності. Але найголовніше – запроваджувалася мажоритарна система виборів замість пропорційної, яка перетворила думи з органів міського самоврядування, що мали виконувати суто господарські функції, на політичні клуби, в яких дебатувалися події поточного моменту. З виданням статуту міських дум останні припиняли своє існування, а їхні повноваження до нових виборів, які передбачалося провести наприкінці 1918 р., передавалися управам або комісіям, що їх тимчасово замінили.

В. Харченко

2.1.5. Початки єврейського військового руху. Київський союз євреїв-воїнів

Національний військовий рух як суттєва прикмета революційної доби охопив найбільш активну частину єврейського вояцтва. Навесні 1917 р. по всіх фронтах російської армії прокотилася хвиля мітингів та зібрань євреїв-військовиків, почалося їхнє стихійне об’єднання в ланки та союзи. Не оминув цей процес і Київського військового округу (КВО), в складі частин та установ якого нараховувалося чимало євреїв. Наприкінці липня 1917 р. у Києві був створений Тимчасовий виконавчий комітет. Він узяв на себе підготовку організаційного оформлення союзу євреїв-воїнів (СЕВ) КВО, яке завершилося 5 вересня 1917 р. на загальних зборах євреїв-воїнів Київського гарнізону.

Новостворений Союз був декларований як міжпартійна військова організація. Членами її могли стати всі євреї-воїни без розрізнення чину і статі (перебуваючі на дійсній військовій службі та у відставці), а також сестри милосердя. «Цілі Союзу, – зазначалося в Статуті – об’єднання євреїв-воїнів Київської військової округи навколо гасла «вільний розвиток єврейського народу у вільній Росії», закріплення і розширення завоювань революції, пропаганда демократично-республіканських ідей, широка участь у національно-політичному житті єврейського народу, підйом і розвиток національно-культурного рівня єврейського воїна, реєстрація та облік євреїв-воїнів російської армії, надання матеріальної та юридичної допомоги військовослужбовцям та їхнім сім’ям».

Загальне керівництво Союзом покладалося на виконавчий комітет. Відповідно до рішення гарнізонних зборів від 5 вересня 1917 р. до його складу увійшли: Й. Гоголь (голова), І. Бендерський, І. Жуковський, С. Каганович, Ф. Лейбензон, І. Нідерман, В. Ніренберг, М. Тиктинський та ін. За Статутом Союз мав свої печатку, прапор, знак та особливу пов’язку для членів виконкому (на біло-блакитному тлі напис «Член виконкому СЄВ КВО).

Хоча спочатку, принаймні за Статутом, діяльність київського союзу планувалася переважно в національно-культурницькій площині, поступово головним в його діяльності стало національно-військове питання, зокрема організація єврейської самооборони. Проте справа ця виявилася непростою. Головна складність полягала в жорсткому протистоянні та неготовності різних єврейських політичних сил досягти компромісу внаслідок різного бачення шляхів і засобів забезпечення захисту єврейського населення від погромів. На двох протилежних флангах тут опинилися, з одного боку, сіоністи як активні прибічники організації саме національних, єврейських бойових дружин, а з другого боку – соціалістичні партії Бунд, ЄОСРП, переконані в «контрреволюційності» самої ідеї націоналізації війська та занепокоєні тим, що поява єврейських загонів може стати на теренах колишньої Російської імперії фактором «провокування антисемітизму».

Відмінності поглядів на єврейське військове питання досить виразно проявилися і на рівні крайового органу влади України – Центральної Ради, до складу якої влітку 1917 р. увійшли єврейські представники. Наполегливі вимоги сіоністів негайно розпочати формування загонів національної самооборони підтримки не знайшли. Ідея, що її натомість обстоювала більшість (соціалісти), полягала в активному залученні революційних елементів єврейства до конструйованих українською владою загальних інституцій охорони порядку – передусім, до «Вільного козацтва».

В той час як на рівні Центральної Ради пропозиція сіоністів створити єврейську самооборону була заблокована соціалістичною більшістю, на рівні СЄВ КВО вона мала підтримку і навіть почала набувати практичного втілення. 10-13 жовтня 1917 р. у Києві, за ініціативи Київського Союзу, була проведена Перша Всеросійська конференція євреїв-воїнів. Тридцять учасників зібрання, серед яких був і капітан англійської служби І.Трумпельдор, обрали Тимчасовий Центральний комітет Всеросійського СЄВ (ТЦЕКОВСЄВ), доручивши йому підготовку установчого з’їзду. До складу ЦК увійшли Г. Авербух (Одеса), І. Шильман (Чернігів), Х. Шнірельман (Сизрань), Х. Френкін (Київ) та Й. Гоголь (Київ). Надалі комітет мав також поповнитися двома представниками від Києва та по одному – від Петрограда, Одеси, Нижнього Новгорода, Єлисаветграда, армійських і корпусних організацій євреїв-воїнів. Штаб-квартира всеросійського ЦК розмістилася в Києві у приміщенні виконкому СЄВ КВО.

У центрі уваги конференції перебувала проблема самооборони. Не покладаючись на Центральну Раду, висловлюючи недовіру місцевій Червоній гвардії (через поширеність у ній антисемітизму), делегати вирішили звернутися до російського Тимчасового уряду з тим, аби під його патронатом розпочати творення «легалізованої, могутньої, рухливої, як армія, єврейської самооборони», «самооборони організованої, такої, що породжує до себе серйозне ставлення». Конференція доручила спеціальній Комісії розробити Статут і план організації Всеросійської єврейської самооборони (пізніше ці документи були передані на затвердження Тимчасовому уряду). Представником євреїв-воїнів при Військовому міністерстві в Петрограді було обрано І. Трумпельдора.

Жовтневий переворот у Петрограді, прихід більшовиків до влади, їхні радикальні гасла за негайного припинення війни і такого самого негайного розподілу землі між селянами відчинили скриньку Пандори, давши волю руйнівній силі хаосу і безладдя. За цих умов загроза широкого розмаху єврейських погромів постала з усією реальністю. Розуміння цієї істини примусило СЄВ КВО суттєво активізувати свою військово-організаційну діяльність. Уже 28 жовтня 1917 р. виконком Союзу скликав загальні збори євреїв-воїнів Київського гарнізону, учасники якого ухвалили резолюцію, що вимагала від виконкому терміново організувати військову самооборону. Наступного дня на своєму засіданні виконком СЄВ КВО розглянув технічні проблеми організації єврейської самооборони. З першої декади листопада виконком СЄВ приступив до практичної організації бойових дружин – 415-ї (відповідальний А.Лапідус), 146-ї (відповідальний Альтман), 150-ї, 147-ї, 141-ї (відповідальний П.Дубинський), 581-ї (відповідальний Магат) (41). Як повідомляла газета «Голос єврея-воїна», створена Союзом у Києві в цей період військова єврейська самооборона нараховувала біля 200 осіб.

Тим часом Центральна Рада, офіційно засудивши петроградське повстання більшовиків, 1 листопада оголосила себе єдиною верховною владою на українських землях. Докорінні політичні зміни торкнулися й армії. Створений у складі українського уряду Секретаріат військових справ (його очолив С.Петлюра) активно взявся за підпорядкування військ, розташованих на теренах УНР. 14 листопада С.Петлюра видав розпорядження про українізацію Київської та Одеської військових округ. Розпочалося переукомлектування розміщених на їхній території частин уродженцями України.

Нові реалії військового будівництва гостро поставили перед єврейським вояцтвом іще одну проблему, – як бути: залишатися в загальних військових частинах армії УНР чи домагатися організації власних національних формацій? Частина воїнів-євреїв була готова стати на перший шлях, проте тут одразу ж виникли проблеми. Попри проголошення військовою владою творення армії всіма національностями України, на місцях серед частини українського вояцтва дедалі виразніше проявлялися настрої до абсолютизації українізації, перетворення її на самоціль з негативними наслідками – зокрема, прагненням обмежити доступ до українського війська неукраїнців. На цьому ґрунті почастішали випадки виключення та небажання приймати євреїв до складу українізованих частин і навчальних військових закладів. З іншого боку, українське національне забарвлення новостворюваних частин армії УНР, поширення в ній романтики козацької доби не видавалося таким уже привабливим і для частини єврейського населення. Певні упередження до відроджуваних «українських козацьких традицій» були пов’язані зі спадщиною козацьких повстань XVII ст., які в свідомості єврейства асоціювалися з жорстокими погромами. Отже, готові поповнити територіальну армію України, чимало з вояків-євреїв були натомість не готові служити у власне українських полках. 5 листопада 1917 р. виконком СЄВ КВО розглянув на своєму засіданні становище євреїв-солдатів у зв’язку з триваючою українізацією. Було прийняте рішення «домогатися видання наказу по КВО про відрахування зі складу українізованих частин у розпорядження ВК СЄВ КВО тих нестройових євреїв-солдат, котрі не можуть або не бажають залишатися у своїх власних частинах».

18 листопада 1917 р. проблеми боротьби з погромами та становище єврейських воїнів в армії УНР розглядалися й на засіданні Національної Ради. До учасників засідання звернувся Й. Гоголь, однак запропонована головою Київського Союзу програма дій не зустріла підтримки: існування окремих єврейських військових загонів з метою захисту єврейського населення було визнано «шкідливим як із політичної сторони, так і з практичної». Надалі вирішення питань, пов’язаних із організацією захисту єврейського населення від погромів та становища євреїв в армії УНР, відповідно до рішення Національної Ради, мали взяти на себе створювані при Секретаріаті з єврейських справ Комісії – у справах євреїв-воїнів та з боротьби з погромами.

23 листопада 1917 р. відбулося перше засідання Комісії в справах євреїв-воїнів. Важливі рішення були прийняті на засіданні цієї Комісії 4 грудня 1917 р. Присутні І. Хургін (керуючий справами Секретаріату з єврейських справ), С. Колос (представник Секретаріату з військових справ) та А. Абуляк (член виконкому СЄВ КВО) узгодили питання про оголошення Наказу по армії УНР про формування війська за територіальною ознакою з громадян України всіх національностей. Домовилися й відносно видання спеціального Роз’яснення про те, «що під громадянами України треба розуміти тих осіб, які є постійними мешканцями України». Комісія також вирішила просити Шкільний відділ при Секретаріаті з військових справ організувати для євреїв-юнкерів, які залишаються в українізованих військових школах, курси вивчення української мови. Передбачалося також всіх євреїв-офіцерів – мешканців України, які очікували призначення на посади в армії УНР, зарахувати до резерву чинів Київської військової округи. З метою оперативного вирішення на місцях виникаючих проблем з євреями-воїнами, при всіх військових комісаріатах УНР запроваджувався інститут Комісарів Секретаріату з єврейських справ. 12 грудня 1917 р. відомство М. Зільберфарба направило до Інспекторського відділу Секретаріату з військових справ список військовиків, котрих належало зарахувати до штабу КВО. Серед них були офіцери З. Аксельрод, Л. Поляк, Ш. Фішман, Я. Віноградов, а також прапорщики Г. Київський, Б. Романовський, Володимир та Вольф Давидови, І. Беленький, Й. Шліонський, Я. Урицький, А. Бухгальцев. Наступного дня до штабу Київської військової округи був призначений Комісар Секретаря з єврейських справ. Ним став член виконкому СЄВ КВО А. Лапідус.

Представники Київського СЄВ увійшли також до складу створеної за ініціативи Секретаріату з єврейських справ Комісії з боротьби з погромами. Реалізуючи власну програму дій, єврейська соціалістична більшість на початку грудня 1917 р. узгодила з Секретаріатом внутрішніх справ питання про надання євреям 50 з 200 створюваних при Секретаріаті місць інструкторів «вільного козацтва». На їхнє утримання Генеральний секретаріат рішенням від 12 грудня 1917 р. виділив 90 тис. крб. Принципово не підтримуючи цей план, виконком Союзу спочатку погодився надати своїх інструкторів, проте відмовився від попередніх намірів, коли з’ясував, що власне київському Союзу виділено всього 5 з 50 єврейських інструкторських місць. Натомість СЄВ передав на розгляд С. Петлюрі «Проект положення про військові загони єврейської самооборони, розташовані на території Української Народної Республіки». Після ознайомлення Секретаріат з військових справ передав його на узгодження до відомства М.Зільберфарба. Останнє, використавши воєнно-технічну основу отриманого документу, представило новий альтернативний проект під назвою «Положення про загони цивільної самооборони, розташовані на території Української Народної Республіки».

Обидва «Положення» засвідчували твердий намір сторін обстоювати власні програми захисту єврейського населення, про які вже йшлося вище. Деяка конкретизація підходів до цієї справи стосувалася визначення підпорядкування вертикалі самооборони. Якщо євреї-воїни фактично замикали її на Тимчасовому комітеті Всеросійського СЄВ, то єврейські соціалісти – на колегіальному органі української влади із залученням до нього Союзу євреїв-воїнів. У цьому позначалася виразна орієнтація перших на власні сили та загальноросійські демократичні структури, і других – на державні структури Української Народної Республіки. Певну специфіку мало й тлумачення поняття про аполітичність самооборони. Запропонований соціалістами проект проголошував неможливість використання резерву «вільного козацтва» в якості військової сили, натомість проект СЄВ містив застороги, які за певних умов по суті припускали втягнення єврейської самооборони до «політичної та міжнаціональної боротьби».

Становище на теренах колишньої Російської імперії ставало дедалі напруженішим. Категоричне невизнання Центральної Ради урядом В. Леніна та його активні спроби шляхом втручання до окремих ланок державного життя, економіки і військового порядку УНР прилучити її до ареалу більшовицької влади, призвели, врешті-решт, до російсько-українського збройного протистояння. Війна, спричиняючи подальше наростання хаосу в країні, приносила все більші страждання мирному єврейському населенню. Характерна для цього періоду «тактика рейкової війни» – ведення бойових дій переважно вздовж залізниць, за міста та містечка – об’єктивно робила єврейство заручником цього протиборства. 16 грудня на засіданні Генерального секретаріату представник Бунду повідомив про одержання 214 телеграм-повідомлень про погроми тільки в трьох українських губерніях. Трьома днями пізніше, 19 грудня 1917 р., черговий запит про численні погроми внесла на засіданні українського уряду і фракція сіоністів. Відповідаючи на нього, голова Генерального секретаріату і Секретар внутрішніх справ В.Винниченко відзначив, що «слабкість боротьби з погромним рухом є наслідком боротьби з більшовизмом, котрий загрожує перетворитися в погром загальний». Власне кажучи, українська влада визнавала, що за теперішніх умов вона вже нездатна протистояти погромам.

Атмосферою занепокоєності сповзанням країни в анархію був позначений настрій загальногарнізонних зборів євреїв-військовиків, що проходили в Києві 19-21 грудня 1917 р. Їх учасники заслухали доповідь комісара при штабі КВО А. Лапідуса, а також голови виконкомівської Комісії з організації самооборони Шраєра. Обидва оратори робили наголос на конфлікті між виконкомом СЄВ та Секретаріатом з єврейських справ, вказуючи на непоступливість останнього «за партійними міркуваннями». Після нетривалої дискусії учасники зборів ухвалили резолюції, які вимагали виокремлення всіх євреїв-воїнів фронту і тилу в окремі національні військові формування різних видів зброї (28 голосів «за» та 7 «проти») та організації дружин самооборони. Серед присутніх лунали заклики «натиснути» на Секретаріат з єврейських справ, а також забути за теперішніх умов усі партійні порахунки і керуватися винятково національними інтересами.

30 грудня в Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з’їзд євреїв-воїнів, який, через відсутність на ньому представників Румунського фронту, був оголошений з’їздом КВО та Південно-Західного фронту. На першому ж засіданні з’їзду Й. Гоголь від імені Тимчасового ЦК Всеросійського союзу євреїв-воїнів повідомив про намір невдовзі скликати в Києві Перший Всеросійський військовий з’їзд. З доповіддю про стан справ щодо організації єврейської самооборони на з’їзді виступив меншовик прапорщик Міхлін. Розповівши про існування двох альтернативних проектів єврейської самооборони, він звернувся до делегатів із закликом підтримати виконком СЄВ. Ухвалена за доповіддю Міхліна резолюція демонструвала повну перевагу сіоністів, хоча без ексцесів не обійшлося: на знак протесту проти лунаючих у виступах ораторів образ на адресу Секретаря з єврейських справ частина делегатів на чолі з доктором Б. Сегалом залишила з’їзд. Своє ставлення до резолюцій форуму євреїв-воїнів соціалісти висловили в пресі. Опублікована невдовзі газетою «Naie Zait» стаття під назвою «Чи потрібна нам єврейська армія?» називала саму ідею єврейських національних формувань «шовіністичним затьмаренням умів» та попереджала, що виконкомівський план єврейської самооборони «штучним шляхом надає боротьбі, котру влада веде проти кримінальних злочинців, характер міжнаціональної війни».

5 січня 1918 р. головнокомандуючий «групи військ по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії» В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ на столицю Центральної Ради. 11 січня Центральна Рада своїм IV Універсалом оголосила про державну самостійність УНР. Це рішення не зустріло підтримки представників єврейських фракцій, погляди яких здебільшого ґрунтувалися на прихильності до ідеї федеративного зв’язку усіх колишніх республік Російської імперії та небажанні розколювати загальноросійську єврейську громаду. У свою чергу, українські політичні кола були незадоволені позицією єврейства. Втім, стримана або й негативна реакція єврейських представників на IV Універсал не припинила українсько-єврейської співпраці на рівні державної влади. Позитивною підставою для цього був ухвалений Центральною Радою 9 січня 1918 р. Закон про національно-персональну автономію. Залишалася активною в цей час і військова діяльність єврейських політичних сил. 8 січня 1918 р. Секретар з єврейських справ надіслав до військового секретаріату телеграму, в якій пропонував обговорити низку питань, пов’язаних з «реорганізацією армії, організацією Вільного козацтва та боротьбою з анархією на Україні». Про те, що проект залучення єврейства до підрозділів «вільного козацтва» усе ще залишався актуальним, свідчив лист, надісланий 12 січня 1918 р. товаришем Міністра з єврейських справ «вільному козаку М.Мильштейнову до м. Купель Старо-Костянтинівського повіту на Волинщині», в якому роз’яснювався порядок отримання зброї від місцевої самоуправи.

За умов зростання загрози хаосу в столиці Центральної Ради, потреба в наявності військової сили, здатної будь-якою мірою захистити єврейське населення, відчувалася дедалі гостріше. Ця обставина остаточно переконала Міністерство з єврейських справ у необхідності більш ефективного використання потенціалу СЄВ, тим більше, що до цього часу створені виконкомом бойові дружини вже встигли себе зарекомендувати, запобігши погромам у м. Таращі та Димері. Успішно діяла також організована за сприяння СЄВ КВО єврейська самооборона в м. Овруч. Складена зі 120 осіб, вона зуміла кілька разів відбити наскоки діючих в околицях банд, а також виїздила для захисту єврейського населення розташованих неподалік містечок. 15 січня 1918 р. І.Хургін надіслав командуючому КВО підготовлений СЄВ КВО проект організації дружини по боротьбі з погромами, наполягаючи на терміновому його затвердженні «як єдиного для урядової влади реального заходу в боротьбі з погромною хвилею в теперішній момент». Цього ж дня виконком київського Союзу євреїв-воїнів надіслав телеграму єврейським політичним партіям із запрошенням 16 січня 1918 р. взяти участь в «обговоренні питання про негайне створення дружини для боротьби з єврейськими погромами при Народному міністрі з єврейських справ». За пізнішими свідченнями члена Центральної Ради представника партії сіоністів Лімановського, така дружина була сформована, на її облаштування українська влада пізніше виділила майно роззброєного полку імені Т. Шевченка. Одначе процес організації державної єврейської самооборони так і не встиг набути планомірного характеру. Відносно сприятливий час діяльності Центральної Ради за мирних умов було втрачено, подальший перебіг воєнно-політичних подій робив для української влади організовану працю такого характеру просто неможливою.

Саме в ніч на 16 січня 1918 р. в Києві спалахнуло інспіроване більшовиками повстання на заводі «Арсенал». Між повсталими та військами Центральної Ради розгорнулись бойові дії, які набули запеклого характеру. Обидві сторони несли втрати. Страждало й мирне населення. На деякий час припинилося постачання води, електрики, продаж хліба. Натомість по місту прокотилася хвиля пограбувань, збройних нападів на помешкання і перехожих. Посилювалася в місті й антиєврейська агітація. Наполегливе мусування чуток про активну участь євреїв у повстанні проти Центральної Ради надавали цій акції суто політичного звучання.

На такому вкрай несприятливому воєнно-політичному тлі 20 січня у Києві мав розпочати свою роботу підготовлений значною мірою зусиллями Й. Гоголя Всеросійський з’їзд союзу євреїв-воїнів. Враховуючи обставини, на форум змогли прибути лише 25 делегатів, тож було вирішено обмежитись проведенням приватної наради. Проте в помешкання, де засідали делегати, раптово увірвався загін «вільного козацтва». Під приводом того, що, мовляв, з цього будинку стріляли, військовики розігнали зібрання. Кілька осіб, у тому числі Й. Гоголь, були заарештовані. Невдовзі за розпорядженням голови нового Кабінету міністрів В. Голубовича заарештовані були звільнені, однак Й. Гоголь додому не повернувся.

До 22 січня більшовицьке повстання в Києві було остаточно ліквідоване військами Центральної Ради. Коли 23 січня на засіданні Центральної Ради постало питання розслідування Парламентською комісією обставин підготовки повстання, частина депутатів запропонувала розслідувати також і численні випадки арештів, самочинних трусів та розстрілів неозброєних людей. У ході обговорення цієї справи представник сіоністів Лімановський розповів присутнім про арешт і зникнення популярного в єврейських колах Йони Гоголя. Його підтримав товариш Міністра єврейських справ І.Хургін (ОЄСРП). Проте Комісія так і не встигла розгорнути своєї роботи. В ніч з 25 на 26 січня Центральна Рада була змушена покинути столицю. На короткий час тут встановилася влада ВУЦВК та Народного Секретаріату. Саме тоді й було знайдене тіло Йони Гоголя. Точні обставини загибелі голови СЄВ КВО та члена ТЦЕКОВСЄВу, певно, так і залишилися невідомими. Проте висловлювалися припущення, що популярний у єврейських колах Й. Гоголь став жертвою свавілля вояків коменданта міста отамана вільного козацтва М. Ковенка. Зокрема, в травні 1918 р. на Другій Всеросійській конференції СЄВ у Москві близькі до загиблого сіоністи Лімановський та Крупкін висловили припущення, що Йона Гоголь був розстріляний «мабуть, за дещо роздратований і задерикуватий тон під час вияснення стосунків із комендантом» і за те, що «заявив Українській Центральній Раді: «В політичній боротьбі ми участі не беремо».

Подальші сліди діяльності СЄВ КВО невідомі. Щодо Тимчасового ЦК Всеросійського СЄВ, то він навесні 1918 р. переніс свою діяльність до радянської Росії, відновивши роботу вже у новому складі. 6-10 травня в Москві була проведена Друга Всеросійська конференція союзів євреїв-воїнів (щоправда, представників з України на ній не було), яка визнала за доцільне встановити «діловий контакт з державною владою» та ухвалила низку важливих резолюцій, зокрема стосовно організації єврейської самооборони. Одначе рівноправного «ділового контакту» з більшовицькою владою не вийшло. До 1919 р. Всеросійський союз євреїв-воїнів фактично припинив самостійне існування, розчинившись у структурах Євкомнацу.

В.Гриневич, Л.Гриневич

2.2. Євреї в ЗУНР

2.2.1. Євреї та Західноукраїнська Народна Республіка

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) постала в листопаді 1918 р. як наслідок волевиявлення українського народу до національного самовизначення і державотворення. Близько 800 тис. євреїв складали 13% усього населення новоствореної держави.

Стратегія євреїв у ЗУНР була співзвучна політичному курсу всіх націй постгабсбурзького геополітичного простору, що визначався пріоритетом національних інтересів. Надії на власне державотворення, природно, визначали імператив відмежування від територіальних конфліктів інших націй. Цієї позиції дотримувалися відомі політики, наприклад, М.Фростіг. Характер українсько-польського протиборства – територіальний конфлікт за Східну Галичину – був одним із вирішальних аргументів на користь проголошення євреями нейтралітету у війні.

Обрання євреями тактики нейтралітету зумовлювалося й іншими чинниками. Зокрема, вони не бажали протистояти ані українському, ані польському народам, а дотримання політики невтручання в протиборство мало відвести від євреїв загрозу можливої помсти з боку переможців. Зрештою, для багатьох євреїв вирішальним виявився не стільки предмет політичного вибору (ЗУНР – Польща), скільки пріоритет життєвих інтересів: толерантне співжиття з іншими націями, налагодження мирного життя на попелищі Першої світової війни. Ці постулати, наприклад, серед першочергових завдань відображені в ухвалі Єврейської Національної Ради (ЄНР) міста Станіслав (нині – Івано-Франківськ).

1 листопада 1918 р. українські підрозділи оволоділи Львовом. Того ж дня представники всіх єврейських партій та кагалу утворили коаліційний орган євреїв міста – Єврейський комітет громадянської безпеки. Своєю першою постановою він закликав євреїв усунутися від польсько-українського протистояння. Таку ж позицію зайняла і ЄНР Східної Галичини. Єврейська Національна Рада Східної Галичини, яка репрезентувала все єврейське населення краю, мала у своєму складі як речників проукраїнської, так і пропольської орієнтацій. Унаслідок відсутності єдності в оцінках стратегії та тактики євреїв у нових історичних умовах ЄНР ухвалила рішення про нейтралітет у польсько-українській війні.

Самостійного політичного курсу дотримувалися євреї й на інших землях, що увійшли до складу ЗУНР. Зокрема, за дотримання нейтралітету висловилася ЄНР Буковини. Євреї самоусунулися від участі в Генеральному конгресі Буковини, який ухвалив рішення про з’єднання краю з Румунією.

Проголошення євреями нейтралітету не знайшло розуміння ані в української, ані в польської сторін. Серед частини польської громадськості й військ поширювалося припущення, що за тактикою невтручання в польсько-українську війну криється, принаймні, опосередкована підтримка євреями ЗУНР. Це стало однією з причин погрому у Львові, що розпочався після відступу УГА з міста. Упродовж 22–24 листопада 1918 р. було вбито 64 євреї, спалено десятки будинків, пограбовані сотні крамниць. Насильству не змогла протидіяти єврейська міліція, яку очолював капітан Ейслер. Незважаючи на проголошений нейтралітет, єврейські міліціонери були обеззброєні польським військами.

Оволодіння польськими військами Львовом призвело до встановлення у Східній Галичині українсько-польського двовладдя і зумовило потребу в координації діяльності ЄНР, які перебували на контрольованих УГА територіях. 18 грудня 1918 р. у Станіславі розпочав роботу установчий з’їзд єврейських Національних Рад тієї частини Східної Галичини, що контролювалася українськими військами. Участь у ньому брали близько 30 делегатів, які представляли 22 місцеві національні ради. Визнавши Станіслав за тимчасове розташування новоствореної Ради, учасники форуму заявили про своє прагнення до національного самовизначення й ухвалили політичну платформу східногалицького єврейства: «У суперечці між поляками і русинами залишаємося, як і досі, на становищі повного нейтралітету». 23 березня 1918 р. у Станіславі розпочало роботу пресове бюро при ЄНР. Органами останньої були «Дос кадіше ворт» («Єврейське слово») та «Міттелунген фунім Остгаліцієн націоналрат» («Вісті Східногалицької національної ради»).

Ставлення єврейської громадськості до ЗУНР не було одностайним. Пропольські настрої домінували, наприклад, серед асимільованої єврейської інтелігенції Львова. Процес її організаційного об’єднання відбувався паралельно з відродженням Польщі. Наприкінці листопада 1918 р. у місті постав «Союз поляків Мойсейового віросповідання». Частина євреїв – прибічників Польщі – брала участь у війні на її боці.

Водночас серед східногалицьких євреїв було й чимало тих, хто симпатизував ЗУНР. В окремих містах (Коломия, Самбір, Станіслав) і повітах (Долинський, Одеський та ін.) євреї з прихильністю поставилися до молодої української держави. Співчувала українцям і частина євреїв північно-західної Буковини, зокрема, Чернівців.

Проукраїнські настрої серед євреїв Східної Галичини посилилися після львівського погрому. Насилля над одновірцями підштовхнуло євреїв до ЗУНР, у якій відтепер вони вбачали силу, здатну захистити їх від антисемітизму. До того ж українська громадськість надала фінансову допомогу жертвам львівського погрому, разом із євреями брала участь в акціях протесту проти нього, – наприклад, у Дрогобичі. Вагомим було й те, що з часу інституціоналізації Української Національної Ради (УНР) відбувалося створення того правового поля, що дозволяло вирішити єврейське питання на демократичних засадах.

Ще 19 жовтня 1918 р., проголошуючи утворення української держави, УНР заявила про визнання прав національних меншин, а отже, і євреїв, на національно-культурну автономію та їхнє представництво в уряді. Закликаючи національні меншини делегувати своїх представників до її складу, УНР відмовилася від дискримінаційної практики Австро-Угорщини вирізняти євреїв лише за віросповіданням, визнавши їх як окрему націю.

За короткий період перебування Львова в руках українців були здійснені подальші кроки до українсько-єврейського порозуміння. Оволодівши містом, УНР опублікувала відозву до українського народу, в якій підтвердила засади громадянської, віросповідної та національної рівності всіх громадян держави. Одночасно національним меншинам пропонувалося надіслати своїх представників до Української національної ради. 2 листопада 1918 р., під час переговорів між представниками польської та української сторін щодо мирного врегулювання конфлікту, К. Левицький, М. Лозинський та інші українські провідники заявили про готовність надати євреям автономію. Через два тижні, 18 листопада 1918 р., Українська національна рада вирішила створити інститут державних секретарів для польських, німецьких та єврейських справ.

Відповідно до Тимчасового основного закону «Про державну самостійність українських земель», ухваленого 13 листопада 1918 р., владу в республіці «виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорційного права голосування». Згідно із Законом про громадянство ЗУНР (8 квітня 1919 р.) воно надавалося всім, хто постійно проживав у краї не менше п’яти років.

У середині лютого 1919 р. за євреями, як і іншими національними меншинами в ЗУНР, визнано право на шкільництво рідною мовою та її використання у зносинах з державною владою. Постановою Державного секретаріату освіти і віросповідань від 26 березня 1919 р. їм надано дозвіл на вивчення єврейської мови та історії у середніх навчальних закладах. 21 березня 1919 р. ухвалено право Єврейської національної ради призначати свого представника при президії Державного секретаріату (уряду), а в середині квітня 1919 р. вищий орган законодавчої влади в країні, Українська національна рада, розглянула проект закону про єврейську автономію.

Хоча офіційно місцеві єврейські національні ради репрезентували узгоджений політичний курс, партійні сили, що входили до їхнього складу, оцінювали реалії доби по-різному. З тактикою нейтралітету, яку за пропозицією сіоністів було покладено в основу політичного курсу єврейських національних рад, не погоджувалося керівництво Єврейської соціал-демократичної партії «Поалей Ціон». Через свій періодичний орган «Дер їдише арбайтер» («Єврейський робітник») поалей-ціоністи вимагали не лише підтримки євреями ЗУНР, а й їхньої участі в захисті української держави від польських зазіхань.

Інший варіант розв’язання галицького питання пропонувала Єврейська соціал-демократична партія (ЄСДП). Члени партії вважали, що етнічний склад населення Східної Галичини унеможливлює її входження до складу Польщі. Абсолютизуючи класові ідеали, ліве крило ЄСДП стверджувало, що справедливо вирізнити питання про державно-правову належність краю можуть лише представники робітничих і селянських рад.

Гнучка політика уряду ЗУНР у національному питанні спонукала окремі єврейські партії офіційно задекларувати зміну своєї позиції в польсько-українському протистоянні. Першою від позиції нейтралітету відмовилася партія «Поалей Ціон». 21 березня 1919 р., під час дискусії навколо питання про політичну ситуацію в краї, ухвалена резолюція, якою проголошено підтримку самостійної Української держави.

Слідом за «Поалей Ціон» від уже усталеної тактики Єврейської національної ради відмовився Загальноєврейський робітничий союз. Наприкінці березня 1919 р. у заяві, проголошеній на з’їзді українського Селянсько-робітничого союзу, Бунд сповістив про зміну у ставленні до ЗУНР. Водночас змінила свою політичну позицію і ЄСДП: на крайовому з’їзді Української радикальної партії її представники заявили про співпрацю з українським урядом. Єврейські робітники брали участь у першотравневій демонстрації 1919 р. у Станіславі під гаслами «Хай живе соборна, вільна Українська Народна Республіка!»

На другому етапі українсько-польської війни свою стратегію переглянула й Єврейська національна рада Східної Галичини, що діяла у Станіславі. Це рішення у її лоні визрівало впродовж зими 1919 р. У березні того ж року на таємному засіданні єврейської національної ради ухвалено відкрито підтримати ЗУНР після закінчення польсько-української війни.

Проте більшість євреїв Східної Галичини, як і раніше, залишалася на позиції нейтралітету, що з плином часу викликало дедалі більше невдоволення в українському таборі. Воно почало проявлятися після провалу Вовчухівської операції (березень-квітень 1919 р.). Серед українських політиків залунали голоси про залучення євреїв до УГА. Зокрема, в останні дні березня 1919 р. на селянсько-робітничому з’їзді О. Назарук пропонував мобілізувати до армії представників національних меншин. Уже влітку 1919 р. військова влада в окремих підконтрольних їй містах (наприклад, Збараж) примусово мобілізовувала євреїв до УГА. Навесні того ж року, під час розробки проекту про вибори до сейму Західної Області Української Народної Республіки (таку назву дістала ЗУНР після її об’єднання з Українською Народною Республікою), євреї опинилися перед загрозою обмеження політичних прав. Однак унаслідок проведених переговорів між представниками Єврейської національної ради та українськими урядовцями досягнуто компромісу: чотири представники єврейської громадськості увійшли до виборчої комісії Української національної ради з правом дорадчого голосу, а законом від 15 квітня 1919 р. євреям, пропорційно до їхньої чисельності, надано 27 місць у сеймі ЗОУНР.

Незважаючи на офіційне проголошення і дотримання більшістю єврейської громадськості позиції нейтралітету, у її лоні сформувався проукраїнський табір. Під час боїв за Львів на українському боці виступали євреї К. Белькс, Б. Грінблат, Й. Пастернак, Є. Пежанський та ін. У квітні 1919 р. євреї Тернополя сформували «Жидівський пробоєвий курінь», що увійшов до складу 1-го корпусу УГА. Серед єврейських політиків до проукраїнського табору належали І. Вальдман, Векслер, М. Бененсток, Г. Рейзес. Симпатизували українцям харизматичні провідники сіоністів М. Рінгель і Л. Райх.

Визначальним критерієм діяльності Державного секретаріату (уряду ЗУНР) було обстоювання міжнаціональної злагоди. Рескриптом від 3 березня 1919 р. було заборонено антиєврейську агітацію та передбачено покарання винних за неї. Після грабунків у Тернополі (14 лютого 1919 р.) трьох учасників погрому було розстріляно. Невдовзі після антиєврейських ексцесів у Станіславі (березень 1919 р.) Державний секретаріат на засіданні 5 квітня ухвалив утворити Єврейський децернат, що мав стати на сторожі інтересів єврейського населення. Його склад пропонувалося сформувати з урахуванням кандидатур, запропонованих Єврейською національною радою. З метою запобігання міжнаціональному протистоянню, що було б неминучим під час виборів до сейму ЗОУНР, законом передбачено утворення 5-ти виборчих національних округів.

Загалом уряд ЗУНР і, зокрема, голова Української національної ради Є. Петрушевич займали принципову позицію у боротьбі з проявами антисемітизму. Дотримуючись засад національної рівності, Державний секретаріат заснував у Станіславі єврейську державну гімназію. В цілому впродовж короткочасного контролювання українськими військами території Східної Галичини засновано чотири єврейські навчальні заклади, видавалося більше 10 газет мовою їдиш.

Визнавши східногалицьку Єврейську національну раду найвищим органом влади євреїв у краю, уряд ЗУНР ухвалив проведення виборів її нового складу. Виборча кампанія (18 травня 1919 р., Станіслав) оцінена з українського боку як відхід євреїв від нейтралітету і визнання української держави. Однак українсько-єврейська співпраця не встигла набрати чітких організаційних форм: у середині липня 1919 р. підрозділи УГА було витіснено зі Східної Галичини польськими військами.

В умовах нових суспільно-політичних реалій керманич єврейської крайової політики – партія сіоністів, виробила «гнучку позицію» яка полягала в підтримці нейтрального статусу Східної Галичини під контролем Союзу Народів (Ліги Націй). Єврейське національне представництво зверталося до вищих міжнародних інстанцій, пропонуючи свій варіант розв’язання галицької проблеми. Наприклад, наприкінці 1920 р. Л. Райх домагався утворення у Східній Галичині нейтральної держави під контролем Союзу Народів. Цей курс практично збігався з домаганнями української громадськості.

Несподівану підтримку на міжнародній арені українська дипломатія дістала з боку Л. Нам’єра – авторитетного фахівця з галицького питання, радника Міністерства закордонних справ Англії, єврея, чия юність пройшла у Кошилівці, що неподалік Заліщиків у Східній Галичині. Зокрема, Л. Нам’єр вніс пропозицію передати край під контроль верховного комісара Ліги Націй, піддав критиці проект конституції, запропонований комісією з польського питання Паризької мирної конференції.

30 квітня 1921 р. екзильний уряд ЗУНР запропонував державам Антанти проект конституції Галицької Республіки. Згідно з ним, державною нацією, поряд із українською й польською, визнавалася і єврейська. Вибори до Державної Ради пропонувалося здійснювати за трьома національними куріями. Один із віце-прем’єрів мав бути поляком, другий – євреєм, а очолювати республіку повинен був президент, що обирався б з-поміж українців. Внутрішніми мовами пропонувалося вважати українську, польську та єврейську.

Упродовж усього часу розв’язання питання про державно-правовий статус Східної Галичини на міжнародній арені єврейська громадськість дотримувалася самостійного політичного курсу. Позиція євреїв набула особливого значення під час виборів до польського сейму і сенату (1922 р.), оскільки участь у них кваліфікувалася з боку Варшави як свідчення визнання польської влади в краї.

Ухвали українських партій про бойкот виборів зумовили патову ситуацію для євреїв. У той час, як вони прагнули здобути представництво у законодавчих органах з метою захисту своїх національних та громадянських прав, українські політики, безпосередньо голова Української національної ради Є. Петрушевич, вимагали від євреїв підтримки ЗУНР.

Не бажаючи втрачати здобутки українсько-єврейського порозуміння, сіоністи делегували до Відня делегацію на чолі з Л. Райхом, який запевнив Є. Петрушевича, що участь євреїв у виборах не означає визнання належності краю до Польщі. Незалежний курс сіоністів підтверджує й неафішоване гасло, з яким вони йшли на вибори: «Не улещувати однієї сторони (польської) і не протиставлятися другій стороні (українській), лише захищати власні інтереси».

Голосування більшості єврейського електорату за власних кандидатів – Об’єднаний комітет національно-єврейських партій – змінило наголоси в єврейсько-українському діалозі. До цього спричинилося й те, що незадовго до виборів Єврейська національна рада Східної Галичини декларувала подальше дотримання євреями позиції нейтралітету до часу остаточного розв’язання долі краю на міжнародній арені.

У 1922 р. євреї – прибічники української державності – об’єднались у складі Західноукраїнського товариства Ліги Націй. Головою єврейської секції став прибічник незалежної ЗУНР сіоніст І. Вальдман. Одним із перших його кроків на міжнародній арені стало звернення до американського представника Г. Моргентау з домаганням визнання ЗУНР та її відокремлення від Польщі. 8 жовтня 1922 р. І. Вальдмана призначено уповноваженим з єврейських справ при голові УНР Є. Петрушевичі.

Єврейська громадськість краю стримано зустріла постанову послів Антанти від 14 березня 1923 р., за якою Східну Галичину було передано Польщі. Знесилені довготривалим перебуванням у жорнах конфлікту (події Першої світової та польсько-української війни, подальше протистояння двох націй у краї), євреї прагнули стабілізації політичної ситуації. Український політичний провід вбачав у євреях, як і в інших національних меншинах, союзника у національно-визвольній боротьбі. Незважаючи на симпатії до української справи частини галицьких євреїв, більшість із них упродовж листопада 1918 – березня 1923 рр. обстоювали самостійний політичний курс, покладаючи в його основу пріоритет національних і громадянських прав. Подекуди це викликало осуд та різкі оцінки з українського боку, але, зрештою, судження та висновки коригувались, і встановлювався баланс рівноваги та порозуміння.

М. Гон

2.2.2. Євреї в Українській Галицькій армії (УПА). Жидівський курінь

Українська Галицька армія (УГА) була регулярною армією проголошеної 19 жовтня 1918 р. Західно-української народної республіки. УГА сформувалася довкола ядра, котре являли раніше існуючий у складі австро-угорської армії легіон Січових стрільців та інші українські формації. Активну участь в УГА брали галицькі євреї. Серед них був, зокрема, сотник січових стрільців В. Розенберг-Чорній. Восени 1918 р. він опікувався навчанням січових стрільців у Білій Церкві, очолюючи школу підстаршин (унтер-офіцерів). Був учасником переговорів з німцями наприкінці жовтня 1918 р., у 1920 р. уже в Чехословаччині став членом консультативного органу – Стрілецької Ради. Навіть будучи Секретарем ЦК Компартії Західної України, В.Розенберг-Чорній не поривав зв’язків із першим Головою Стрілецької Ради Р.Дашкевичем.

В УГА було чимало лікарів-євреїв. О. Лазурко згадує про шпиталь у Самборі: «Через місяць після того, як влада перейшла до нас, хірургічне відділення нашої лікарні очолив сотник медичної служби медпрацівників УГА доктор Глянц (єврей). Відмінним лікарем був четник медпрацівник УГА доктор Фастман (єврей). Загальне число євреїв у санітарних закладах УГА було значним, чого я не зауважував у наддніпрянській армії. Завдяки їм самборський військовий шпиталь, незважаючи на труднощі, відповідав висоті свого гуманітарно-санітарного звання». Військовим шпиталем у Станіславові керував єврей-лейтенант медпрацівник УГА, магістр Зелінгер. Згадує О. Лазурко і лікаря дрогобицького шпиталю лейтенанта-медпрацівника єврея доктора Кельнера. Той «був другим лікарем у лікарні; і за національними мотивами був у підпорядкуванні у доктора Терлецького, молодшого і за званням, і за віком». Із захватом згадує автор про сеанси гіпнозу, котрі проводив Кельнер. «Вирізнялися галицькі медики євреї Балтель і Дінтенерас».

До перших регулярних єврейських національних формувань нового часу належить Єврейський пробойовий батальйон УГА. Він може бути поставлений в один ряд із Zion Mule Corps, що діяв в 1915–1916 р. у Галіполі під командуванням Дж. Патерсона і Й. Трумпельдора й створеним наприкінці 1917 р. Єврейським полком британської армії, котрий воював на Палестинському фронті восени 1918 р.

«Жидівський курінь» утворився тоді, коли після триденного погрому з боку польських військ у Львові 22–24 листопада, 1918 р. тернопільські євреї – колишні досвідчені солдати Австро-Угорської армії – взяли до рук керівництво єврейською самообороною у Тернополі. Молодь об’єдналася під керівництвом енергійного вояка, поручника колишнього австрійського 15 піхотного полку С. Ляйнберга, який навчав її захисту єврейського населення, а також виховував в тому дусі, що вони повинні в час приходу українців до Тернополя запропонувати їм боєздатний підрозділ для боротьби з поляками, прагнучи покращити долю євреїв в Україні. 16 червня 1919 р. галицькі стрільці відбили Тернопіль у поляків, і за уповноваженням виконавчого комітету євреїв Тернополя – «Жидівської національної ради», С. Ляйнберг звернувся до полковника Микитки з пропозицією вступити разом із кількома сотнями євреїв у курінь в УГА. С. Ляйнберга було призначено командиром куреня. У військових списках з’єднання називалося «Жидівський пробойовий курінь», офіційна ж назва була «Пробойовий курінь І Корпусу Галицької Армії». Незабаром склад куреня досягнув 1200 осіб.

Курінь захищав від поляків шлях від Тернополя до Підволочиська, куди його було спішно передислоковано. Цю зміну помітили поляки й намагалися здійснити тут прорив, щоб потім зненацька захопити лінію річки Збруч. Але пробойовий курінь під командуванням поручника С. Ляйнберга звів нанівець польські плани й завдав полякам серйозних втрат. Це було 16–17 червня 1919 р. Перейшовши Збруч, курінь воював уже з Червоною Армією.

Бойовий шлях «Жидівського куреня» пройшлов через українсько-польський і українсько-радянський фронт. Серед місць, де курінь воював і ніс гарнізонну службу, – Проскурів, Вінниця, Бердичів («курінь», за спогадами, користувався симпатією серед місцевого населення – як євреїв, так і українців, і поповнювався численними добровольцями тієї й іншої національностей), нарешті – Київ, точніше, Святошин. Можливо, існування «куреня» було додатковою причиною того, що в районах дислокування галицьких військових частин будь-яких антиєврейських ексцесів не було.

24 липня 1919 р. під час нічних атак курінь узяв полонених з більшовицьких передових частин. Через день більшовики розпочали відступ. Командування 21-ї бригади, помітивши це, наказало куреню активно переслідувати ворога. Курінь досяг містечок Солодківці, Зінькова, а на кінець дня 31 липня – району містечка Михальпіль, що перебувало в руках сильного більшовицького з’єднання. Після кількох успішних перестрілок курінь перейшов в атаку, захопив Михальпіль і взяв у полон майже весь гарнізон.

У Бердичеві своїм поводженням під час несення служби і своєю гуманністю курінь заслужив довіру населення, і поручник Ляйнберг отримав від міської громадської управи повноваження провести мобілізацію єврейської молоді. Командування І Корпусу УГА дозволило мобілізацію й водночас дало час на відпочинок і переформування, завдяки цьому курінь поповнився за рахунок добровольців – євреїв і українців.

М. Феллер

2.3. Білий рух і євреї

Білий рух формувався на території Росії впродовж 1918 р. зусиллями офіцерів, які прагнули відновлення монархічного режиму. За підтримки більшості населення територій Північного Кавказу та Кубані у 1918 р. були створені Біла армія, поліція та управлінські структури, які отримали загальну назву – «Збройні Сили Півдня Росії» (ЗСПР).

Улітку й восени 1919 р. три армії ЗСПР нанесли комбінований удар із півдня по основних силах більшовиків. Протягом цього часу війська А. Денікіна захопили Донбас, Харків, Царицин та розгорнули наступ на північ. Після зайняття військами А. Денікіна Воронежа, Курська, Орла під владою добровольців опинилася величезна територія – 16 губерній із загальною чисельністю населення понад 40 млн осіб.

Режим А. Денікіна керувався особливою нормативною базою: «Журналом Особливої Наради» – із питань державного керування, Статутом Судочинства 1905 р. – із питань суду та слідства, наказами й постановами губернських управ і губернаторів. Восени 1919 р. штати денікінської поліції – Державної Стражі – становили 80 тис. осіб, тобто дещо менше, ніж діюча армія. До кінця 1919 р. в апараті Особливої Наради було задіяно 8 колишніх сенаторів, 50 дійсних статських радників, 22 статських радники.

Спочатку єврейські громади багатьох українських містечок покладали певні надії на прихід Добровольчої армії як військової та політичної сили, що принесе тверду владу в цей регіон, не буде здійснювати реквізиції майна у заможних та залучати всіх до важких примусових робіт. Але масові погроми євреїв розпочалися відразу ж після вступу білих у межі колишньої «смуги осілості».

В цілому, погроми, вчинені білою армією, можна умовно поділити на три основні етапи: а) спочатку так звані «тихі» погромів (червень-липень 1919 р.) – Харківська, Катеринославська губернії. Характеризувалися безперервними набігами і нападами на євреїв на вулицях із метою пограбування, насильствами над жінками; б) потому – масові погроми (липень-серпень 1919 р.) – західна частина Полтавської, південна частина Чернігівської та східна частина Київської губернії. Поряд із пограбуваннями тут відбувалися часткові підпалювання маєтків і окремі вбивства; в) насамкінець – різанина (вересень-жовтень 1919 р.) – Київська, Чернігівська губернії.

Слід зазначити, що погроми білих, на відміну від погромів іншими збройними угрупуваннями – це погроми, в яких брали участь винятково військові. Серед причин, що штовхали Добровольчу армію на подібні злочини, були, по-перше, прагнення до наживи і, по-друге, прагнення поквитатися з євреями за уявне співробітництво з більшовиками.

Відомо, що після клопотання харківської єврейської громади перед Головноначальником Харківської, Полтавської, Курської й Катеринославської губерній було видано наказ про військовий супровід потягів «для запобігання насильствам над євреями, що почастішали». Незважаючи на цей особливий наказ генерала В. Май-Маєвського, пограбування і напади на залізницях, що набули в 1919 р. особливої форми погромницького руху, не припинилися. Одним із характерних прийомів погромницького руху було також взяття військовими підрозділами Добровольчої армії заручників із числа єврейського населення. Так, у червні 1919 р. у м. Валки Харківської губернії були заарештовані 11 заручників (серед них Шлезберг – власник крамниці годинників і золотих речей, Глікін – кравець, Кац – студент та ін.), більшість з яких загинула.

26 липня (8 серпня) 1919 р. до генерала А. Денікіна в Ростові-на-Дону звернулася єврейська депутація в складі голів єврейських громад: Катеринославської – М.С. Брука, Харківської – доктора Л.Б. Віденського, Ростовської – доктора З. Гольденберга і Таганрозької – доктора А.Я. Евінзона. Метою цієї депутації до Головкома ЗСПР було ознайомлення командування білих зі становищем, що склалося в містечках України. Депутація звернула особливу увагу А. Денікіна на погроми в Харківській і Катеринославській губерніях. На це генерал Денікін відповів: «Так, важко очікувати чого-небудь доброго від людей, що цілковито спідлилися. Адже це не добровольці, що ідейно йшли в армію,… адже це якийсь набрід».

У серпні 1919 р. було видано спеціальний наказ А. Денікіна за №136, що проголошував: «До мене надійшли дані про те, що при проходженні військ населеними областями Малоросії окремі малодисципліновані частини проводять безоплатні реквізиції майна. Ці випадки лишаються нерозслідуваними, винуватці не караються, а постраждалим мирним мешканцям не відшкодовуються збитки. Наказую підлеглим місцевим начальникам, як за заявами потерпілих, так за власним почином, складати акти про всі випадки пограбувань, безоплатних реквізицій та насильств…»

Однак цей захід не дав ефекту. У вересні 1919 р. відбулися найкривавіші погроми, в яких брали участь денікінські формування. Погром у Фастові розпочався 9 вересня 1919 р. і тривав шість днів. Лише першого дня убитих нараховувалося понад 600 осіб, поранених і покалічених – набагато більше. Згоріло понад 100 будинків і близько 60-ти торгових яток та крамниць. Погром у Фастові обурив не лише всю світову громадськість, а й викликав відповідну реакцію серед монархічних кіл України та Заходу. 18 вересня 1919 р. Зібрання Об’єднаних бюро «Союзу Відродження», Національного Центру, Союзу Національного Центру та інших монархічних організацій у Києві ухвалило рішення надіслати делегацію до генералів Денікіна і Бредова для з’ясування питання щодо заходів із боротьби з погромами.

Білі погроми характеризувалися знищенням єврейських будинків і майна та повсюдними зґвалтуваннями. Якщо в Житомирі та Єлизаветграді – у погромах Григор’єва, – випадки ґвалтування траплялися зрідка, то в містечках, погромлених добровольцями, ґвалтували мало не всіх жінок у містечку. Масові зґвалтування відбувалися скрізь, навіть під час «тихих погромів». Так, у Катеринославі було зґвалтовано до тисячі єврейських жінок. До половини зґвалтованих від усього жіночого населення нараховували після погромів у містечках Сміла, Гостомель (Київська губернія) та Яблукове (Полтавської губернії). «У Борзні, – повідомляла київська газета «Зоря», – під час погрому в ніч на 10 вересня убито 22 євреї, розорені поголовно всі. Жінки зґвалтовані від мала до велика. Євреї, що врятувалися, ховаються у лісах і болотах».

Населення містечок, яке постраждало від погромів, опинялося у катастрофічному становищі. Багато єврейських родин довгі місяцями не мали даху над головою. Найчастіше від містечок не залишалося нічого в буквальному розумінні цього слова. От що розповідали очевидці томашпільської трагедії: «…Перші Добровольчі частини увійшли в містечко у вересні 1919 р. Почалися безкінечні вимогання від населення, навіть таких речей, котрі євреї дістати не могли: овес, сіно, свиняче сало… Увійшов 2-й Кінний Кубанський Лабинський полк і розпочався повний розгром містечка… розбивали меблі, били дзеркала, зривали підлоги, шукаючи схованки (3–4 рази за ніч)».

Унаслідок масових підпалень, проведених Добровольчою армією в сільській місцевості, тисячі людей в Україні позбулися осель. У Київській губернії це, в основному, були мешканці міст – Богуслава, Білої Церкви, Городища, Корсуня, Росави, Борисполя, Шполи; у Подільській губернії міст – Кривого Озера, Томашполя, М’ясківки, Саврані.

Жертвою Добровольчих погромів стали не лише значні містечкові громади євреїв, а й маленькі групи євреїв у 5–10 родин, які проживали у селах серед українських селян. Так, наприклад, були розгромлені п’ять єврейських сімей у с. Гоголенко в Чернігівській губернії, вперше, після революції, наділених землею разом із селянами. Три єврейські колонії хліборобів загинули під Фастовом: Колдубицька – Зразкова, Триліси і Червленська.

Не обминули погроми й великих міст – Києва й Катеринослава. 17–20 жовтня 1919 р. особливо сильно постраждав Київ. «По ночах на вулицях Києва настає середньовічний жах. Серед мертвої тиші й безлюддя лунає несамовитий лемент… Це кричать жиди, – писала газета «Киянин» у 1919 р. – Кричать від страху. Моторошно чути ці голоси… це справжній жах, який додає катування страхом, до якого схильне все єврейське населення».

Тим часом ідеологічна машина «нової влади» Збройних Сил на Півдні Росії розповсюджувала документи на користь репресій проти більшовиків-євреїв. Так, поширювалася видана 1918 р. у Ростові відозва «Голос до Російського народу від Південної Армії». Вона починалася з пункту про те, хто є ворогом Добровольчої армії. «Росія зрадила Союзників, усе знищено, розграбоване тощо. Хто ж винуватий у всьому цьому?.. Їм, цим жидам: Бронштейну (Троцький), Нахамкесу (Стєклов), Цедербауму (Мартов)… – не потрібна Росія й благо російського народу, вони мріють знищити Росію й знесилити російський народ у взаємній ворожнечі та грабіжництві».

Керівництво ЗСПР всіляко прагнуло позбутися євреїв у разі, якщо вони опинялися серед особового складу білої армії, управлінських структур. Так, 8 серпня 1919 р. депутація, що відвідала А. Денікіна, повідомляла йому: «Зібраний у Харкові загін добровольців, який наполовину складений із євреїв, був посланий у зведений стрілецький батальйон. Під Золочовим батальйон вдало виконав бойове завдання, але в той же день євреї були відряджені і відпущені надалі до мобілізації». У бесіді з депутацією генерал А.І. Денікін заявив: «Я зробив зауваження генералу В. Май-Маєвському, але внутрішньо я усвідомлював, що інакше діяти він не міг. Зрештою, я особисто віддав наказ про зарахування євреїв-офіцерів у резерв».

Увесь шлях відступу Добровольчої армії можна охарактеризувати як шлях погромний. Денікінців не могли умиротворити ані численні мирні депутації, ані значні суми хабарів офіцерам і посадовим особам.

Так, наприклад, у містечку Кагарлику Київської губернії депутація була прийнята «прихильно», але не встиг керівник підрозділу білих відвернутися, як солдати пограбували всіх членів депутації. 29 серпня 1919 р. у містечку Кобищі Чернігівської губернії єврейську депутацію, що вирушила на вокзал, пограбували, роздягли й жорстоко побили (14 вересня 1919 р.), у містечку Макарові Київської губернії була порубана єврейська депутація з числа найстарших членів громади.

Взаємини білих та євреїв практично не змінилися після призначення командуючим ЗСПР генерала Петра Врангеля. Паризька газета «Єврейська трибуна» 15 жовтня 1920 р. повідомляла: «10 жовтня, Севастополь. В усіх містах Криму розклеєна відозва російського духовенства, що закликає громити євреїв. Водночас така відозва була оприлюднена по церквах. Генерал Врангель на питання про це відповів: «Що ж я можу зробити: населення Росії правіше за мене!».

О. Козерод