І. Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР)

1. Демографія, соціально-економічне життя

1.1. Чисельність. Розселення. Структура зайнятості. О. Бернштейн

1.2. Міграція євреїв з України. В. Гусєв

1.3. Єврейське кустарно-ремісниче виробництво. В. Орлянський

1.4. Євреї в сільському господарстві

1.4.1. Землевпорядкування трудящих євреїв. Й. Шайкін

1.4.2. Палестинські переселенці в Криму. Г. Хілліг

1.4.3. Колективізація сільського господарства і голод 1932–1933 рр. Я. Хонігсман

1.5. Містечко-штетл. В. Горбань

1.6. Євреї в РСЧА. Л. Гриневич

2. Суспільно-політичне життя

2.1. Політика коренізації («євреїзації»): здобутки і протиріччя. Л. Гриневич

2.2. Єврейські національні адміністративно-територіальні утворення

2.2.1. Національні сільради і райони в УСРР. В. Орлянський

2.3.2. Проект єврейської автономії в Криму. Г. Костирченко

2.2.3. Національне районування в Криму. В. Брошеван

2.3. Єврейські політичні партії та організації

2.3.1. Євсекції КП(б)У. І. Щупак

2.3.2.Сіоністські партії. Е. Грінберг, Ю. Корогодський, В. Левін

2.3.3. Cіоністські молодіжні організації. В. Прилуцький

2.4. Радянський доктринальний антисемітизм: витоки, становлення Л. Димерська

2.5. Убивство С. Петлюри: акт помсти одинака чи скероване з СРСР політичне убивство?. В. Гриневич

2.6. Благодійність

2.6.1. Благодійні програми Джойнту в 20-ті – на початку 30-х рр. М. Міцель, Є. Хєнкін

3. Релігія, освіта, наука, культура, мистецтво

3.1. Релігійне життя

3.1.1. Єврейські релігійні громади. М. Міцель

3.1.2. З’їзд рабинів у Коростені в 1926 р. Є. Меламед

3.2. Єврейська освіта. О. Божко

3.2.1. Шкільна освіта. О. Бернштейн

3.2.2. Професійна освіта. І. Щупак

3.3 Єврейські наукові установи

3.3.1. Жидівська (Єврейська) історико-археографічна комісія при ВУАН В. Хітерер

3.3.2. Кафедра єврейської культури (Інститут єврейської пролетарської культури при ВУАН). С. Водотика

3.4. Єврейські бібліотеки

3.4.2. Центральна єврейська бібліотека ім. Вінчевського. А. Рогова

3.4.3. Бібліотека ім. Менделе Мойхер-Сфорима. С. Боровий

3.5. Музей єврейської культури ім. Менделе Мойхер-Сфорима. І. Солодова

3.6. Єврейське книговидання, преса. В. Орлянський

3.7. Єврейське мовлення

3.7.1. Їдиш. М. Феллер

3.7.2. Іврит. О. Козерод

3.8. Література

3.8.1. Єврейське письменство. М. Феллер

3.8.2. Єврейсько-український літературний діалог. В. Скуратівський

3.9 Образотворче мистецтво. В. Сусак

3.10. Театр. О. Підопригора

3.11. Музична культура штетлу. О. Яковлева

ІІ. Євреї Західної України в Польщі, Румунії, Чехословаччині

1. Демографія, соціально-економічне життя

1.1. Розселення євреїв, основні напрями господарської діяльності. Ж. Ковба

2. Суспільно-політичне життя

2.1. Єврейське самоврядування: кагали. Я. Хонігсман

2.2. Єврейські політичні партії та рухи. М. Гон

2.3.1. Справа С. Штайгера. М. Гон

2.3.2. Процес С. Шварцбарда і українсько-єврейський конфлікт. М. Гон

2.4. Благодійність. Я. Хонігсман

3. Релігія, освіта, наука, культура, мистецтво

3.1. Релігійне життя. Ж. Ковба

3.1.1. Громада у релігійному, культурно-освітньому житті єврейства. Я. Хонігсман

3.2. Образотворче мистецтво. В. Сусак

Джерела

Література

Розділ ІV

Євреї в УСРР, Кримській АСРР (РСФРР), Польщі, Румунії та Чехословаччині у міжвоєнний період

І. Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР)

1. Демографія, соціально-економічне життя

1.1. Чисельність. Розселення. Структура зайнятості

Згідно з даними Всеукраїнського перепису 1926 р. в Радянській Україні мешкав 1 574 391 єврей, що становило 5,4% від загальної кількості населення республіки. Переважна більшість єврейства (74,4%) проживала в містах. Характерною особливістю соціальної структури єврейської спільноти був досить значний відсоток (38,6%) дітей та підлітків, а також жіноцтва (52 %).

У міжвоєнний період значний вплив на соціальний склад і розселення євреїв справляли промислова індустріалізація та політика коренізації. Зокрема, у контексті національної реформи запроваджувалося національне районування, яким в УСРР до 1931 р. було охоплено 250 тис. євреїв – 14,2% від їхньої загальної кількості в республіці. Євреї, які проживали в єврейських або змішаних (українсько-єврейських) національних районах, займалися землеробством, працювали на підприємствах переробної промисловості, у транспортних організаціях, сфері кооперативної торгівлі тощо.

Значна кількість українського єврейства (450 тис. осіб., у тому числі 190 тис. осіб віком старші 18 років) протягом 1926-1932 рр. переселилася у великі міста. Внаслідок цього єврейське населення Києва збільшилося зі 140 до 185 тис., Харкова – з 81 до 116 тис., Одеси – зі 153 до 310 тис., Дніпропетровська – з 62 до 85 тис. У 1928–1932 рр. понад 100 тис. євреїв обрали місцем постійного проживання великі міста східного регіону УСРР – Запоріжжя, Сталіно (Донецьк), Луганськ, Кривий Ріг та ін., де в цей час тривало будівництво нових промислових підприємств, електростанцій. Користування правом вільного вибору місця проживання об’єктивно призводило до руйнування традиційної компактності проживання євреїв у містечках колишньої «смуги осілості». До середини 30-х рр. тут, одначе, все ще зосереджувалося від 25 до 50 % українських євреїв.

Переїжджаючи до великих міст, євреї влаштовувалися працювати на промислові підприємства, у будівельні організації та державні установи. Так, у Києві, Одесі, Харкові вони становили понад 2/3 працівників підприємств харчової та легкої промисловості, установ громадського харчування, виробничо-збутових об’єднань кооперативного типу. У східних регіонах України частина євреїв (насамперед висококваліфікованих ремісників) працювала на машинобудівних підприємствах. Чимало євреїв були прорабами, бригадирами у будівельних організаціях. Однак були вони й серед рядових, зокрема підсобних робітників. Великою була частка єврейства (переважно жінок), задіяних у сфері обслуговування. Працювали вони і в державних установах – бухгалтерами, касирами, друкарками.

У великих містах для євреїв створювалися кращі можливості для здобуття середньої спеціальної та вищої освіти, подальшої роботи в освітніх і науково-дослідних закладах. Упродовж 20-х рр. в УСРР сформувалися наукові школи, керівниками та представниками яких були євреї – відомі вчені-гуманітарії І.В. Галант (історик), Е.Г. Співак (філолог), Л.М. Славін (історик), Н. Штіф (філолог), Д.Н. Бродський (історик), С.Я. Боровий (історик), С.Ю. Семковський (філософ), Я.Г. Фейгін (економіст). Керівниками наукових шкіл у галузі природничих наук були С.Н. Беренштейн (теорія слабозалежних величин), Н.І. Алізер (теорія інтегральних порівнянь), І.Я. Штаєрман (математик), А.І. Лейптунський (фізик), А.І. Бродський, В.С. Фінкельштейн (фізична хімія), С.І. Тетельбаум (електродинаміка), І.І. Агол (генетик), Д.Є. Альперн (патофізіолог). Добре були відомі імена визначних єврейських письменників і поетів – Д. Бергельсона, Д. Гофштейна, П. Маркіша, Л. Квітка, Л. Резніка, І. Фефера, М. Гарцмана, М. Талалаєвського, Г. Полянкера та ін.

У 20-ті рр. проводилися широкомасштабні заходи із залучення єврейства до землеробства. З цією метою в 1924 р. при ЦВК СРСР було створено Комітет із землевпорядкування трудящих євреїв (КомЗЄТ) та почало діяти Товариство у справах землевпорядкування трудящих євреїв (ТЗЄТ). В Україні діяли підрозділи КомЗЄТу та філіал ТЗЄТу, які опікувались організацією єврейських поселень у південних регіонах України. В червні 1925 р. була затверджена програма поступового переселення в названі райони 10 тис. єврейських родин. Однак 28 березня 1928 р. Президія ЦВК СРСР ухвалила визначити для заселення євреями район Біробіджана. В 1930 р. у складі Далекосхідного краю був утворений Біробіджанський район, який 1934 р. став Єврейською автономною областю. Біробіджанський проект не увінчався успіхом. Упродовж 1928–1933 рр. з України та Білорусії до Біробіджана прибули понад 20 тис. євреїв. До середини 30-х рр. 12 тис. з них (60%) виїхали з автономії.

Більш успішним виявилося переселення євреїв у межах самої України. Тут воно набуло масового характеру. В південні райони республіки євреї переїжджали цілими родинами, кожна з яких мала в середньому по 4–5 осіб, у тому числі 3–4 дітей віком до 16 років. У 1924–1925 рр. для переселення з Подільської, Київської, Волинської, Чернігівської та Полтавської губерній на південь УСРР було визначено 15 559 єврейських родин. Серед них були робітники (17,4%) і службовці (13,9%), кустарі (30,7%) і торговці (19,8%), представники вільних (0,3%), невизначених професій (3,2%), землероби (9,6%) і безробітні (6,2%). Отже, із вищевказаних українських губерній євреї-землероби виїжджали в дуже незначній кількості, і нові землеробські колонії південних районів республіки здебільшого поповнювалися за рахунок робітників, службовців, кустарів, які серед зареєстрованих для переселення загалом становили 62 %. Знаменно й те, що майже кожний п’ятий із зареєстрованих працював раніше у сфері торгівлі. У другій половині 20-х рр. серед переселенців у південні райони України переважали євреї-кооператори. Вони були змушені змінити місце проживання у зв’язку з тим, що в 1927–1928 рр. почалася ліквідація кооперативних об’єднань.

У 1931–1933 рр. переселення євреїв у південні райони України дещо уповільнилося. Водночас частина переселенців стала виїжджати з землеробських колоній. Так, із Калініндофорського району в 1932 р. виїхало 400 єврейських родин. 9 квітня 1934 р. РНК УСРР та ЦК КП(б)У видали постанову «Про внутріукраїнське переселення до єврейських національних районів», відповідно до якої протягом 1934 р. до єврейських національних районів у межах України (Сталіндорфського, Калініндорфського, Новозлатопільського районів) належало влаштувати 850 єврейських родин. Організація переселення покладалася на Управління уповноваженого Всесоюзного переселенського комітету та Всеукраїнську комісію з питань землевпорядкування єврейських трудящих (УкрКомЗЄТ) при ВУЦВК, а фінансове забезпечення цієї кампанії – на Сільгоспбанк і Народні комісаріати постачання та земельних справ УСРР.

Характерною особливістю змін у структурі зайнятості єврейського населення в міжвоєнний період стало різке збільшення його частки у сфері виробництва. До середини 30-х рр. кожний п’ятий єврей у віці старше 18 років працював на підприємствах харчової та легкої промисловості, а кожний десятий – на будівництві. З 1922 по 1934 рр. більше ніж у три з половиною рази зросла чисельність євреїв – хліборобів. Кардинально змінився характер діяльності євреїв, зайнятих у сфері торгівлі: якщо в 1922 р. вони здебільшого належали до категорії непманів, то у 1934 р. переважно працювали в державних магазинах, установах громадського харчування. У сферах охорони здоров’я, науки, освіти, культури працювало 9,2% євреїв віком старше 25 років. Серед непрацюючих переважали жінки (2/3 з них вели домашнє господарство, виховували дітей у віці до 3-х років, 12 % були багатодітними матерями). Більш конкретне уявлення про зміни в структурі зайнятості єврейського населення республіки в 20-ті – першу половину 30-х рр. дають дані представленої таблиці.

Структура зайнятості дорослого єврейського населення в УСРР у 1922, 1929, 1934 рр.

	1922 (%)	1929(%)	1934(%)
Все доросле єврейське населення (враховуючи непрацездатне населення)	100	100	100
Було зайнято:
– на промислових підприємствах:
важкої промисловості	–	1,3	3,6
харчової промисловості	8,6	12,6	11,4
Легкої промисловості	3,9	3,8	8,8
– у будівництві	2,1	4,2	9,3
– у сільському господарстві	1,8	4,4	6,5
– у сфері торгівлі:
заснованій на приватній власності	41,4	1,6	–
у кооперативних об’єднаннях	–	30,3	–
у державних структурах	0,9	11,9	36,5
– працювали службовцями:
у партійних органах	0,4	0,1	–
у радянських органах	0,5	3,2	0,4
керівники промислових підприємств	–	0,1	0,3
керівники колгоспів і радгоспів	–	–	0,2
– у сфері охорони здоров’я	1,1	2,3	3,7
– у сфері науки та освіти	0,4	0,6	2,1
– у сфері культури	0,9	2,1	3,4
– не працювали	38,9	21,4	13,8

Сталінські репресії 30-х рр., у тому числі кампанія з ліквідації «єврейського засилля» в складі КП(б)У, органах державної влади, у виробничих і особливо кооперативних структурах обернулися трагедією для сотень тисяч євреїв України. За приблизними підрахунками, впродовж 1922–1939 рр. 264 тис. євреїв були засуджені по політичних і 87 тис. – по кримінальних справах. Враховуючи те, що серед репресованих 94,5 % чоловіків (216 тис. осіб) і 96, 6% жінок (124500 осіб) до арешту були одружені, розпалося чимало єврейських родин. Репресії не обминули і сім’ї «ворогів народу»: 70 тис. дорослих і 35 900 дітей – членів сімей засуджених були вислані за межі України. Єврейських дітей, чиї батьки були розстріляні або засуджені на тривалі строки, розпорошували по дитячих будинках. Багатьом із них змінили прізвища, імена. У паспортах, виданих таким дітям при досягненні повноліття, вже записувалась інша національність (як правило, російська). За таких умов серед певної частини єврейства, особливо осіб у віці 18–30-ти років, посилювалися асиміляційні настрої, спостерігалося прагнення до змішаних шлюбів. Переважно це стосувалося єврейського жіноцтва: як правило, жінки-єврейки брали прізвища чоловіків-неєвреїв. Нерідко народжених у таких сім’ях дітей записували неєвреями.

О. Бернштейн

1.2. Міграція євреїв з України

Шок від погромів та становлення радянської влади в Україні на початку 20-х рр. спричинили масову еміграцію євреїв, у тому числі нелегальну. Серед тих євреїв, які намагалися виїхати за кордон, були насамперед дрібні ремісники і торговці. «Євреї покидають обжиті місця, залишають напризволяще будинки і майно, і цілими партіями від’їжджають в Польщу для подальшого проїзду в Америку», – такі повідомлення нерідко надсилали до центру представники губернської влади з Поділля, Волині та ін.

Великі потоки втікачів стікалися до кордонів України з Румунією. Становище біженців, які досягли заповітного кордону, було жахливим: очікуючи на дозвіл виїхати, єврейські родини розташовувалися просто неба, часто не маючи харчів, необхідної медичної допомоги. Ті ж одинаки, яким все ж вдавалося нелегально перейти румунський кордон, наражалися на небезпеку. Багато з них потрапляли до рук місцевих жандармів, котрі, як свідчили очевидці, з побиття євреїв робили собі професію.

Не бувши в змозі стримувати еміграцію єврейства, ВУЦВК 30 березня 1921 р. видав розпорядження випускати з України в Румунію тих біженців, котрі виявляли намір їхати далі в Америку. Однак 2 квітня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову, відповідно до якої практично всі бажаючі євреї отримували дозвіл виїхати за кордон. Таке рішення українського партійного центру викликало нарікання з боку Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У, яке звернуло увагу на те, що «загальна постанова щодо пропуску євреїв за кордон спричинить масову еміграцію євреїв». Обґрунтовуючи політичну недоцільність і небезпеку масової еміграції єврейства, представники Головбюро наполягали: «Випускати за кордон багатотисячну масу євреїв, біженців і погромлених, навіть тих, які знаходяться на Румкордоні – означає дати сіоністським та іншим буржуазним організаціям … основу для брудного наклепу, для брехливих радіо в Америці, Англії і т. п.». Врешті політбюро ЦК КП(б)У зважило на думку Євсекції та внесло зміни до попередньої постанови. Рекомендувалося надалі не чинити перешкод від’їзду за кордон єврейських жінок з неповнолітніми дітьми, які мали там своїх чоловіків, батьків, які прагнули виїхати до дітей на лікування, а також осіб жіночої статі – до родичів, які раніше отримали офіційний дозвіл на від’їзд. Водночас категорично заборонялася еміграція єврейських дітей – круглих сиріт. Останніх, згідно з постановою політбюро, належало забезпечити елементарними умовами для подальшого проживання в Україні.

Поки вирішувалося питання, кому з євреїв радянська влада дозволить емігрувати, ситуація на радянсько-румунському кордоні вкрай ускладнилася. Близько 12 тис. осіб, які зосередилися на кордоні, фактично були кинуті напризволяще. Місцеві органи радянської влади не мали матеріальних ресурсів для допомоги біженцям. Водночас РНК УСРР не бажав узяти на себе ведення переговорів з румунською стороною, котра відмовлялася пропускати євреїв через свою територію для подальшого прямування до Америки.

Намагаючись зрушити справу з місця, влітку 1921 р. делегати від євреїв-біженців прибули в Румунію на зустріч із керівниками єврейських громад Румунії, а також представниками єврейських громад Америки, які в цей час перебували в Кишиневі. Останні домовилися з румунським урядом щодо пропуску через румунську територію біженців із Радянської України. Пізніше представники єврейських громад Америки також поїхали до Харкова, маючи намір передати радянській стороні зібрані для потерпілих від погромів матеріальні цінності, а також полагодити з урядом УСРР питання про еміграцію євреїв. До осені 1921 р. частина цих організаційних питань була вирішена. Координування процесу еміграції євреїв, в основному до Америки, взяв на себе Єввідділ Наркомнацу РСФРР. Відповідно до розробленого ним плану, радянську територію мали право покинути єврейські жінки, які направлялися до чоловіків, діти до 18-ти років, котрі їхали до батьків, батьки, старші 60-ти років, яких чекали діти, а також брати й сестри, які хотіли поєднатися зі своїми близькими.

Надалі Центральним Бюро євсекцій при ЦК РКП(б) були розроблені вказівки про порядок еміграції євреїв (ними керувалися у своїй роботі Євсекції партійних комітетів КП(б)У). Згідно з цими вказівками всі євреї, які виявляли бажання виїхати за кордон, мали бути поділені на три категорії. До першої належали колишні власники-капіталісти, які розглядалися як «дезертири і вороги відродження радянських республік». Ясна річ, відносно цієї категорії емігрантів мали вживатися репресивні заходи. До другої належали ті з євреїв, які сподівалися за кордоном віднайти спокій і позбавлення від жахів, пережитих в умовах погромів часів громадянської війни. Таким євреям, згідно з вказівками, належало роз’яснювати марність надій на краще життя «в буржуазному раю», однак найбільш деморалізованим з них виїзд дозволявся. Нарешті, третю категорію складали ті з євреїв, котрі були пов’язані родинними узами з особами, які проживали за кордоном. Таким передбачалося допомагати відновлювати родинні зв’язки.

Загалом упродовж 1920–1921 рр. з території України емігрувало близько 200 тис. євреїв. Однак кількість бажаючих виїхати безперечно була більшою. За розпорядженням РНК УСРР ті єврейські біженці, які не мали офіційно встановлених радянською владою підстав для еміграції, примусово поверталися на попереднє місце проживання. Декотрим з них, переважно кваліфікованим спеціалістам, пропонувалася робота за спеціальністю.

У липні 1925 р. Оргбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову про роботу серед єврейства республіки, яка містила розгорнуту програму заходів у напрямі припинення еміграції. Зокрема, вказувалося на необхідність «аграризації єврейства», залучення його до виробничої праці в промисловості, спрямування єврейської молоді для навчання на курсах, в училищах, школах тощо. Передбачалося також розширення мережі навчальних закладів, медичних установ, осередків культури на мові їдиш тощо.

Втім, усі ці заплановані для єврейського населення блага переважно залишилися на папері, принаймні в містечках України, де було сконцентровано в основній своїй масі єврейство. Тут упродовж 20-х рр. структура зайнятості населення залишалася майже незмінною (30–40% євреїв становили дрібні торговці, стільки же – кустарі, 15-20% – декласовані елементи, 5–10% – робітники). Жорстка податкова політика, непомірно високі штрафи, відсутність сировини для роботи, неможливість успішно конкурувати з кооперацією, що народжувалася і підтримувалася державою, не кажучи вже про великі підприємства, які випускали порівняно дешеві товари, зумовлювали зубожіння значних єврейських мас. Вважаючи єврейські містечка неперспективними, радянська влада практично нічого не робила для їхнього благоустрою: тут не велося нового будівництва, жахливими були санітарні умови. Лише третина єврейських дітей містечок відвідувала школи, які так само перебували в незадовільному стані – часто не отримували фінансування з місцевого бюджету тощо.

Закономірним наслідком цього стало подальше зростання прагнень єврейства України виїхати за кордон – зокрема на історичну батьківщину в Палестину. Впродовж 20-х рр. активну роботу в цьому напрямі проводили осередки сіоністів, що підпільно діяли в Україні. Вони активно пропагували серед радянського єврейства ідею «створення центру самостійного політичного, економічного, соціального і культурного життя євреїв у Палестині», а також намагалися давати потенційним емігрантам об’єктивну оцінку життя прибулих на Близький Схід євреїв: оповідали про певні успіхи в сільському господарстві, розвиток промисловості, збільшення кількості робочих місць, створення профспілок. Не обминали сіоністи й розповідей про подолання емігрантами-євреями фінансових перепон і недоброзичливого ставлення англійських властей, про безробіття, яке, втім, охоплювало не більше 3% загальної кількості єврейського населення Палестини, а також і про тих, хто повертався на місце свого попереднього проживання (таких було серед емігрантів близько 7%).

Активну роботу з підготовки євреїв до виїзду в Палестину проводили представники «Гехалуц». У жовтні 1925 р. вони офіційно звернулися до ВУЦВК за дозволом на легалізацію своєї діяльності, мотивуючи це тим, що завданням організації є «залучення єврейських трудящих до виробничих сфер і колективних форм праці», «оздоровлення національно-соціального життя єврейських трудящих шляхом безпосередньої участі ву єврейській колонізації в СРСР – з одного боку, та шляхом участі у лавах палестинського робітничого класу, в створенні єврейського соціалістичного центру в Палестині – з другого».

Занепокоєне зростанням популярності сіоністів, Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У в грудні 1925 р. підготувало «Тези про сіонізм», в яких констатувалося: «сорокарічні намагання сіоністів переселити єврейський народ у Палестину і насадити єврейське землеробство, в тому числі в останні шість років «інтенсивної колонізації», з повною очевидністю збанкрутували і не дали якихось значних досягнень». В документі вказувалося на те, що основна маса єврейського населення Палестини не займається продуктивною працею, а лише дрібною торгівлею й посередництвом, а також і на те, що частина емігрантів – людей без певних занять – змушена перебувати на утриманні благодійних товариств. Невдовзі розпочалося активне переслідування сіоністських організацій, які агітували за виїзд до Палестини.

Однак подолати потяг до еміграції з боку єврейського населення радянській владі не вдавалося. Тільки 1925 р. до Палестини виїхало 35 тис. євреїв, у 1926 р. готувалися до виїзду іще 60 тис. осіб. За повідомленнями ДПУ, кількість бажаючих стати на шлях еміграції з Радянської України не зменшувалася, зупинити цей процес були неспроможні жодні каральні заходи. Нарешті в жовтні 1925 р. комісія Політбюро ЦК КП(б)У визнала «можливим і доцільним» не перешкоджати надалі виїзду євреїв за кордон. Відповідні вказівки щодо цього були дані «по радянській лінії». Водночас партійне керівництво республіки визнало за доцільне «проведення конкретних заходів сприяння (матеріального) єврейській еміграції» покласти на Джойнт.

В. Гусєв

1.3. Єврейське кустарно-ремісниче виробництво

Соціально-економічне становище єврейських кустарів і ремісників на початку 1920-х рр. було вкрай складним. Перехід до нової економічної політики не міг автоматично призвести до відродження розореного війною кустарно-ремісничого виробництва. Не сприяла цьому й відсутність як на загальносоюзному, так і на республіканському рівнях законодавчих актів, які б регламентували права цього прошарку населення. Більш системного характеру політика радянської влади стосовно кустарів стала набувати в 1923-1924 рр., коли відповідно до спеціальних циркулярів усі кустарі і ремісники, які не використовували найману працю, були зрівняні в правах із фабричними робітниками, зокрема набули право обирати і бути обраними до складу органів влади. Ці зміни одразу ж відбилися на ході виборів до міськрад, де кількість євреїв, зокрема з числа кустарів і ремісників стала помітно зростати.

У контексті нової економічної політики радянська влада всіляко пропагувала процес кооперування, в основу якого покладалися як територіальний, так і галузевий принципи. Вже з 1923 р. на рівні губерній і округів почали створюватися кооперативні наради, яким належало сприяти подоланню бюрократичних перешкод на шляху створення артілей та захищати їхні інтереси. На базі виробничих кооперативів почали організовуватися промислові спілки (промспілки). Водночас кустарі-одноосібники об’єднувались у спілки кустарів (кустспілки). Наприкінці 1924 р. у Катеринославському окрузі вже нараховувалося 150 кустарно-промислових артілей (98 міських і 52 сільських), у тому числі 33 харчових, 21 шкіряна, 11 металообробних, 11 хімічних, 8 деревообробних, 4 кравецьких, 2 гончарних, 1 текстильна та 8 ін. У грудні 1924 р. відбувся з’їзд уповноважених кустарно-промислових кооперативів цієї губернії, учасники якого окреслили подальші завдання у напрямі об’єднання за галузевою ознакою з метою більш широкого впровадження у виробництво механічних процесів і здешевлення собівартості продукції. В Запорізькому окрузі лише впродовж 1924 р. кількість артілей зросла на 2/3, а чисельність членів артілей збільшилась утричі. Така ж картина спостерігалася по всій Україні. Щодо стану кустарів-одноосібників, то навіть за умови входження до кустспілки, він залишався непевним: висока собівартість праці та непоширення на нього пільг, діючих відносно членів промислової спілки, робили кустаря надто залежним від ринкової стихії. В березні 1925 р. ЦК КП(б)У надіслав окружним комітетам партії циркуляр, в якому вказував на те, що головною метою діяльності товариств кустарів-одноосібників має бути запобігання загрозі економічної залежності від різного роду скупників і посередників. У цьому ж документі вказувалося на неприпустимість механічного зарахування всіх кустарів до нетрудових елементів.

До 1925 р. діяльність кустарів і ремісників регламентувалася різними циркулярами та вказівками місцевих органів влади. Всеукраїнський з’їзд Рад (1925 р.) доручив ВУЦВК розробити заходи, спрямовані на розвиток кустарного виробництва та поліпшення стану кустарів і ремісників, зокрема й шляхом полегшення податкового тягаря для цих категорій працюючого населення. В тому ж році побачили світ постанови союзного та українського урядів, націлені на упорядковування виробничої діяльності кустарів і ремісників, уточнення їхнього правового становища, пільг.

Ці заходи дали певні позитивні результати. Так, Мелітопольська окружна партійна конференція, що відбулася в листопаді цього ж року, констатувала поступове, повільне зростання питомої ваги кустарної промисловості в економіці округу. 62 артілі округу репрезентували в цей час найрізноманітніші виробничі напрямки. 46% продукції цих артілей реалізовувалося державним і кооперативним організаціям, 54% – приватному сектору. Окружне товариство кустарів-одноосібників нараховувало 405 осіб, 375 з них (92,5% ) становили євреї. Наступного 1926 р. артілі посіли вагоме місце в економіці округу.

Форми об’єднання кустарів у цей час були різними. Наприклад, у м. Орєхов Запорізького округу в одне товариство згуртувалися 53 кустарі (серед них було 25 євреїв). Кустарі м. Гуляйполя здійснювали свою діяльність у спілці з робітниками місцевого заводу «Червоний металіст». Близько половини всіх кустарів Миколаєва об’єдналися в товариство «Кустар» (частка євреїв тут становила 70%). В Одеському окрузі нараховувалося 7489 кооперованих кустарів (у тому числі 4387 євреїв). Водночас членами товариства кустарів-одноосібників були 4411 осіб (у тому числі 3380 євреїв).

Продуктивність праці кустарів залежала від багатьох чинників. У кооперованих кустарів, об’єднаних на основі однорідної технології виробництва, вона була значно вищою, ніж у кустарів некооперованих. Про успіх кустарно-промислових артілей свідчив той факт, що тільки в Катеринославському окрузі вони за 1925 р. збільшили свій оборотний капітал у 14 разів. Подібне зростання спостерігалося і в інших місцях. Так, в Одеському окрузі 1,4 тис. працівників 111 артілей давали майже половину продукції, виробленої всіма кустарями і ремісниками округу. При цьому кооперований кустар виробляв продукції на суму втричі більшу, ніж кустар-одноосібник. Процес зростання кількості кустарно-промислових артілей та якісних показників їхньої продуктивної праці спостерігався і в наступні роки. У Дніпропетровському окрузі виробіток на одного члена таких артілей складав у 1926 р. 557 крб., у той час як на підприємствах місцевої промисловості він дорівнював лише 339 крб. (тобто був нижчим на 39%). У Запорізькому окрузі за період 1925–1927 рр. кількість артілей збільшилася на 60%, а чисельність членів артілей зросла на 70%.

Повільніше, ніж це було у великих містах, відбувався процес розвитку кустарно-ремісничого виробництва в містечках. 26 лютого 1926 р. РНК УСРР ухвалив постанову «Про допомогу єврейській бідноті», згідно з якою в кожному окрузі мав бути розроблений конкретний план розвитку кустарних промислів у містечках. Пропонувалося, зокрема, розвивати галузі кустарно-ремісничої промисловості на бездефіцитній місцевій сировині. При цьому особливо виділялися такі промисли як суха перегонка дерева, цегельне і черепичне виробництво, столярно-меблеве виробництво.

З середини 20-х рр. у багатьох містах та містечках почали діяти громадські організації, у створенні і діяльності яких помітну роль відігравали кустарі-євреї. Переважно такі організації займалися поліпшенням соціально-побутових умов життя єврейства. Наприклад, у Дніпропетровську деякий час активно діяло єврейське медично-санітарне товариство. Подібне товариство існувало і в Запоріжжі. У Херсоні було засновано єврейське товариство «Допомога», яке опікувалося не тільки євреями, але й неєвреями. Існували і користувалися популярністю (особливо в середовищі кустарів-одноосібників) різноманітні каси взаємодопомоги. Останні, між іншим, виконували і страхові функції. Практично повсюдно створювалися клуби кустарів, де мовою їдиш проводилася культурно-просвітницька робота.

Здійснювані в умовах НЕПу заходи – податкові послаблення, пільгове кредитування шкіл, прийняття регіональних державних програм розвитку кустарно-промислової галузі тощо, попри значний відтік надлишкової робочої сили в індустріальне виробництво, все ж дозволяли зберегти кустарно-ремісниче виробництво як традиційно-національну сферу зайнятості єврейського населення України. Ця ситуація стала змінюватися, коли наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. почалася форсована колективізація сільського господарства та прискорення темпів індустріалізації країни. Велика кількість євреїв-кустарів і ремісників у цей період поступово згортала свою діяльність, поповнюючи лави працівників великих міст, зайнятих у соціально-побутовій сфері (кравців, шевців, перукарів, фотографів, теслярів, столярів, капелюшників, бляхарів, годинникарів та ін.). Професійні навички колишніх кустарів тут виявлялись затребуваними.

Незважаючи на наявність цілої низки нормативних актів, що регламентували правове становище кустарів і ремісників, вільне трактування цього поняття і в 20-ті рр. нерідко призводило до масового позбавлення кустарів виборчих прав. Із розгортанням у 30-ті рр. політичних кампаній ліквідації приватної власності правова сваволя була введена, по суті справи, в ранг державної політики.

Згортання НЕПу і нарощування темпів індустріалізації не призвели до повної ліквідації кустарно-ремісничого виробництва як такого і кустарів як соціального прошарку населення. Хоча визначений владою курс на обов’язкове кооперування кустарів і ремісників зумовлював повсюдне об’єднання кустарів і ремісників у різні галузеві артілі, складність суміщення деяких напрямів трудової діяльності та деякі інші фактори примушували кустарів та ремісників і надалі продовжувати індивідуальну трудову діяльність. Це стосувалося переважно невеликих містечок і сіл. На існування кустарів-індивідуалів у республіці в 1930-ті рр. вказують податкові декларації, що збереглися в державних архівах. Наскільки чисельним був цей прошарок населення, сказати важко, адже офіційні статистичні зведення кустарів, які за нових умов не вписувалось у визначену правлячою партією соціальну структуру радянського суспільства, спеціально не фіксували.

Поступово домінуючою формою кустарного виробництва в Україні стали різноманітні кооперативні об’єднання з переважанням у виробничій сфері артілей. Об’єднуючи висококваліфікованих працівників, інколи пов’язаних родинними узами, артілі користувалися заслуженим авторитетом у населення. Не дивно, що і виробничі показники цих артілей найчастіше були вищими, ніж показники державних підприємств. Так, у Запорізькій області в 1939 р. обсяг виробництва на підприємствах місцевої промисловості збільшився на 15,5%, у той же час в артілях кустарної промисловості – на 21,7%. Іще більш вражаючими були показники вартості виробленої продукції: в 1940 р. у місцевій промисловості цієї ж області вона складала 29,8 млн крб., а в кустарній – 306 млн крб., тобто в 10 разів більше.

В. Орлянський

1.4. Євреї в сільському господарстві

1.4.1. Землевпорядкування трудящих євреїв

Запроваджувані радянською владою впродовж 20-х рр. заходи щодо обмеження діяльності «дрібнобуржуазних елементів» (торговців, ремісників тощо) призвели до того, що вагома частка єврейського населення містечок і міст України виявилася позбавленою господарської бази, поповнивши лави безробітних. Радянський уряд ухвалив залучити цих людей до землеробської праці шляхом їхнього переселення на вільні землі півдня України й степового Криму.

28 серпня 1924 р. при ЦВК СРСР було створено Комітет із землевпорядкування трудящих євреїв (КомЗЄТ; в УСРР пізніше було організовано УкрКомЗЄТ). На теренах України для переселенців були відведені земельні фонди (колфонди) загальною площею 210,4 тис. га., у тому числі на Херсонщині – 52,6 тис. га, на Криворіжжі – 56,4 тис. га, на Запоріжжі – 24,9 тис. га. Крім цього, земельні ділянки площею 59,4 тис. га були відведені для організації єврейського приміського та містечкового землеробства. У Кримській АСРР переселенські фонди обіймали площу понад 200 тис. га.

КомЗЄТ і УкрЗЄТ здійснювали загальне керівництво кампанією переселення. Щодо безпосередньої практичної роботи у цьому напрямі, то вона проводилася почасти органами Наркомзему і, в основному, трьома зарубіжними організаціями – Агро-Джойнтом (витратив на влаштування 6 тис. єврейських родин переселенців, проведення меліорації, агрономічне обслуговування та придбання сільськогосподарських машин у 1925 р. 1,6 млн крб., у 1925 р. – понад 2 млн крб.), Єврейським Колонізаційним Товариством (ЄКТ; витратило на облаштування 300 родин переселенців у Запорізько-Маріупольському регіоні 200 тис. крб.), Товариством з поширення ремісничої та землеробської праці (ТРЗ; для підтримки переселенської кампанії на Одещині витратило в 1926 р. 150 тис. крб.), а також Товариством землевпорядкування єврейських трудящих (ТЗЄТ; на реалізацію програми переселення 10 тис. єврейських родин у 1925–1926 рр. витратила понад 9 млн крб.). Поряд із цим у багатьох країнах світу, зокрема в США, Франції, Великобританії, Аргентині, Південно-Африканському Союзі, Польщі, Румунії, Латвії, Палестині активісти з місцевого єврейського населення організували товариства сприяння єврейському землеробству в СРСР, завдяки їхній діяльності в Україну і до Криму перераховувались десятки тисяч доларів, надсилалася сільськогосподарська техніка тощо.

Кампанія реєстрації єврейських родин, бажаючих переселитися на відведені земельні фонди, почалася у 1925 р. Того ж року виявили готовність зайнятися землеробською працею близько 15 тис. родин (73 тис. осіб). У 1926 р. зареєструвалося ще 18,1 тис. родин (67 тис. осіб). Основний контингент переселенців складали кустарі, робітники, торговці та представники так званих невизначених професій – тобто особи, які раніше не займалися землеробською працею. Більш конкретне уявлення про соціальний склад зареєстрованих для переселення можна скласти, звернувшись до таблиці.

Соціальний склад єврейських переселенців

	1925	%	1926	%
Землероби	1196	8,0	2640	14,6
Кустарі та візники	3829	25,6	4840	26,7
Робітники (у тому числі безробітні)	2940	19,6	2027	11,2
Службовці	1604	10,7	1117	6,2
Торговці	2442	16,3	2150	11,9
Вільні професії	33	0,2	353	1,9
Невизначені професії	2944	19,6	5002	27,5
У с ь о г о:	14988	100,0	18138	100,0

Переселення, як правило, проводилося восени та навесні – напередодні посівних кампаній. Попередньо зареєстровані групувалися в колективи (товариства) по 10–15 родин, які після прибуття на місце постійного проживання перетворювалися на Товариства зі спільного обробітку землі (ТСОЗи). Кожна родина, що зголошувалась на переселення, мала виплатити 300 крб. за проїзд, а також будівництво житла та придбання реманенту. Ті єврейські родини, які не мали коштів, отримували допомогу громадських організацій. На колфондах переселенці створювали селища по 40–100 дворів. Кожній сім’ї у подвірно-спадкове землекористування відводилася садиба площею в 1 дес. Будівництвом житлових будинків, господарських споруд, шкіл, клубів, амбулаторій, невеличких переробних підприємств (маслоробок, сироварень, млинів, пекарень та ін.) опікувалися різні організації, але найбільш активно Агро-Джойнт. Останній постачав до єврейських землеробських колоній сільськогосподарську техніку (тільки 1926 р. переселенцям було направлено 106 тракторів), поряд із представниками ТЗЄТ інструктував переселенців з усіх питань організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі шляхом організації курсів підготовки трактористів, інших фахівців для роботи на ланах і тваринницьких фермах.

Перехід євреїв–колишніх мешканців містечок до сільської праці звичайно був непростим. Дехто не витримував нових умов життя й покидав селища, повертаючись на старі місця проживання або ж влаштовуючись у містах на промислові підприємства. Однак чимало переселенців приживалося на новому місці. Станом на 1 жовтня 1927 р. тільки на Херсонському колфонді вже проживало 2 500 єврейських родин. 60% із них мешкали в 1 700 спеціально побудованих для них будинках, решта тулилися в гуртожитках.

Кампанія землевлаштування трудящих євреїв тривала і в наступні роки. Більш як 900 родин прибули на землі Херсонщини в 1932 р. Загалом же за вісім років планового переселення (1925–1932 рр.) на всі колфонди України прибуло майже 75 тис. переселенців. На початку 30-х рр. у республіці вже нараховувалося 145 тис. євреїв–землеробів, у той час як в 1926 р. їх було 98 тис. Питома вага євреїв України, зайнятих у сільському господарстві, зросла за цей період з 6,5% до 8,7%.

Масове переселення єврейства здійснювалося і в Криму. Тут на виділених колективних фондах уже в 1925 р. було побудовано 45 переселенських селищ. У 1928 р. група єврейських родин – емігрантів з Палестини заснувала в Євпаторійському районі сільськогосподарську комуну «Войа Нова». Кілька комун було засновано переселенцями з різних регіонів СРСР у Сакському районі. Відповідно до Декрету ЦВК СРСР від 21 травня 1925 р. ці комуни отримали землі держфонду в оренду для трудового користування. У наступні роки до Криму переселилися ще 3 453 єврейські родини, і в 1930 р. 5151 родина переселенців проживала у 88-ми селищах різних районів Степового Криму. Об’єднавшись у колгоспи, вони обробляли близько 142 тис. га землі, займалися тваринництвом, закладали виноградники. Переселення євреїв до Криму за допомогою Агро-Джойнту тривало до 1932 р. Того року 1 700 переселенських родин оселилися в 7 районах півострова.

Наприкінці 20-х рр. в СРСР почалася насильницька колективізація сільського господарства. В єврейських національних районах і селах, так само як в цілому по країні, вона проводилась примусово й високими темпами. Поряд із цим частина заможних євреїв–селян (2–5% їх загальної кількості) як «куркулі» постраждали від жорстоких репресій з боку влади: їхнє майно конфісковувалося, а самі вони з сім’ями депортувалися у північні та східні регіони країни.

Примусово об’єднувались у колгоспи в цей період члени трудових колективів та індивідуальні господарі, які займалися сільським господарством на приміських і містечкових фондах. Єврейські колгоспи протягом 1929–1930 рр. з’явилися поблизу Харкова, Полтави, Києва, Житомира, Овруча, Бердичева, Вінниці, Одеси та ін. Наприкінці 1929 р. 75%–96% єврейських господарств було колективізовано.

В 1930 р. КомЗЄТ розірвав угоду з Агро-Джойнтом відносно його діяльності в Україні. Останній був змушений припинити фінансування кампанії землевлашування єврейства на українських землях, однак деякий час іще надавав допомогу переселенцям до Криму, а згодом і до Біробіджана. В умовах голоду 1932 р. КомЗЄТ був змушений звернутися до Агро-Джойнту з проханням надати допомогу голодуючим, і з квітня 1933 р. останній у повному обсязі відновив свою благодійну діяльність в Україні. В цей час у Сталіндорфському національному районі повністю були охоплені голодомором 5 населених пунктів, у Ново-Златопільському – 4. Таким же важким було становище і в інших єврейських землеробських селищах.

В 1935 р. більшість колгоспів УСРР перебувала під опікою Агро-Джойнту. Завдяки організованій праці селян і допомозі єврейських зарубіжних організацій єврейські господарства в наступні роки зміцніли, перетворившись на багатогалузеві (займалися рільництвом, тваринництвом, садівництвом, виноградарством). Створені в кожному з колгоспів МТС повністю забезпечували процес механізації польових робіт, унаслідок чого врожайність на ланах і продуктивність тваринництва постійно підвищувались. Так, у Калініндорфському єврейському національному районі України колгоспи в 1934 р. збирали в середньому по 5 центнерів пшениці з га, у 1939 р. – по 17. За цей період кількість комбайнів у господарствах зросла з 23 до 88, вантажних автомобілів з 17 до 56. Продовжували розвиватися і єврейські сільськогосподарські колективи в Криму: зростали площі посіву зернових і олійних культур, підвищувалася їхня врожайність, розвивалося виноградарство, тваринництво та промислове птахівництво. Чимало кримських колгоспів, польових, виноградарських і городніх бригад, тваринницьких ферм та окремих колгоспників представляли результати своїх досягнень на районних, обласних, республіканських і навіть на Всесоюзній виставках передового досвіду в сільському господарстві. Поряд із цим у єврейських господарствах залишалась низькою продуктивність тваринництва, у багатьох колгоспах не було птахоферм тощо. Наприкінці 30-х рр. єврейські землеробські колективи, так само як і єврейські національно-територіальні утворення, втратили статус національних і були перетворені на звичайні. Практично все керівництво єврейських національних районів, чимало голів єврейських національних сільрад і колгоспів були репресовані в ході політичних репресій 1937–1938 рр.

Й. Шайкін

1.4.2. Палестинські переселенці в Криму

Основна група переселенців із Палестини прибула до СРСР улітку 1928 р. на радянському пароплаві маршрутом Яффа-Одеса. Про це 1 серпня того ж року повідомив журнал «Трибуна»: «Із Палестини в СРСР. До Одеси прибула палестинська комуна Гдуд-Авода, котрій відведена для заселення 13-та ділянка в Євпаторійському районі […] Комуна складається з 27-ми сімейств». 15 вересня той самий журнал повідомив, що переселенцям із фондів Кримського ТЗЄТ (Товариства землевпорядкування єврейських трудящих) надана у розпорядження «ділянка землі у розмірі 1 300 га для організації с.-г. комуни». При цьому йшлося про «частину робітничого комуністичного колективу в 70 осіб». «Усі вони, – зазначалося в журналі, – пробувши у Палестині 7–8 років, зневірилися у можливості улаштуватися там скільки-небудь терпимо, і групами повертаються до СРСР».

Докладна інформація про організаційно-господарські основи комуни була представлена головою ради комуни М. Елькіндом на сторінках «Трибуни» у липні 1929 р. У статті вперше зустрічається назва комуни – «Войа Нова» (йдеться про слов’янізацію форми есперанто: «Vojo Nova» (Новий побут)). Дослівно у статті про «Войа Нова» сказано: «Комуна заснована рік тому вихідцями з Палестини, колишніми членами «Гдуд-Авода» (велика палестинська комуна, яка нараховувала 600–700 чоловік), на 13-й ділянці Євпаторійського району. У даний момент комуна нараховує 75 душ населення, із них 55 працівників і 20 дітей». Упродовж року, судячи зі статті, реемігранти не лише створили міцне господарство, але й зберегли соціально-побутові особливості своєї життєдіяльності. У статті повідомлялося також, що переселенці вербували нових членів. Підкреслювалося, що вони прагнули розширити кількісний склад «Войа Нова», «не бажаючи залишатися ізольованою від єврейської переселенської маси і навколишнього населення групою «чужоземців». Підбір нових комунарів, однак, не був формальним і масовим, незважаючи на загальну примусову колективізацію сільського господарства, а винятково вибірковим, відповідно до принципів громадського побуту. Унаслідок цього зростання чисельності членів «Войа Нова» до кінця 1929 р. відбувалося відносно повільно.

Інтенсивний розвиток господарства (вівчарство, птахівництво, молочна промисловість, вирощування зернових культур, овочів і виноробство) того ж року зумовив масове прибуття переселенців у Крим із західних регіонів Радянського Союзу. Однак значна частина новачків, направлених у комуну «Войа Нова», незабаром її залишила. Так, у звіті про обстеження комуни наприкінці серпня 1930 р. зазначалося: «У комуні на день ревізії було 152 особи, з яких 77 осіб було до 1-го січня 1930 р., а інші комплектувалися впродовж поточного 1930 р., причому надійшло з 1-го січня ц. р. 148 осіб і вибуло з них 73 особи, залишилося 75 осіб, що разом складає 152. Їдців 182 особи, з них дітей 30, дорослих чоловіків – 84 особи і жінок – 68 осіб». Не в останню чергу завдяки такому саморегулюванню специфіка даної громади могла зберігатися в той час.

Система організації праці, побуту і виховання у «Войа Нова» порівняно з кібуцною в умовах радянської дійсності зазнавала певних змін, але основні принципи якийсь час продовжували функціонувати. Так, за виконану роботу тут не видавалася зарплата, не проводився облік продуктивності праці кожного комунара, не було тут також суворої бригадної організації, властивої звичайним радянським колгоспам. У першій половині 1930 р., коли суцільна колективізація сільського господарства досягла апогею і фактично були ліквідовані приватні селянські господарства, «Войа Нова» все ще зберігала риси своєї самобутності. Вирішальні зміни в «Войа Нова», що пізніше призвели до ліквідації статусу комуни, відбулися лише восени 1930 р.

Початком цього послужили результати перевірки комуни одним із спонсорів – Агро-Джойнтом. За розпорядженням Кримського представництва КомЗЄТ (державного Комітету із землевпорядкування трудящих євреїв) інспектор Агро-Джойнта М. Абкін 27–31 серпня 1930 р. піддав «Войа Нова» ґрунтовній ревізії. У відповідному повідомленні за результатами перевірки було висловлене невдоволення з приводу «відсутності досвідчених технічних керівників […]». У першу чергу, однак, невдоволення стосувалося того, що «у комуні не введено тверду зарплату для комунарів, і робота не розподілена за категоріями, а введено порядок нарахування зарплати по 1 крб. 50 коп. у день, незалежно від характеру виконуваної роботи […]».

Уже незабаром після обстеження інспектором Агро-Джойнту «палестинська» комуна, відповідно до рішення Євпаторійського райкому ВКП(б), з 4 по 8 вересня 1930 р. була піддана упередженій перевірці з боку комісії під керівництвом старшого інструктора Євпаторійської районної колгоспної спілки Г.П. Шабанова.

Представлений акт обстеження містив докладні відомості про географічне розташування комуни: «розташована у 28-ми кілометрах на схід від м. Євпаторії – районного пункту – і в 14-ти кілометрах північніше курортного селища Саки у селищі Озгул, Айдар-Газинської сільради»; про особовий склад, а також про плинність мешканців упродовж попередніх місяців. Зокрема про це говорилося: «На 1 липня 1930 року комуна складається з 178 членів, причому кількість їдців виражається в 213 чоловік. На момент обстеження у складі комуни є 139 членів чи 174 їдця. […] За родинним станом члени комуни розподіляються наступним чином: 18 родин, 72 одинаки. […] Комуна складається у переважній більшості з членів віком до 30 років. […] У складі непрацездатних більшість дітей до 7 років, причому підлітки і діти віком від 8 до 18 років відсутні взагалі».

Окрім корів, овець і курей (порода Білий Леггорн) комуна обзавелася, спочатку лише для власних потреб, свинями. «Виходячи з політичних і господарських міркувань», «категорично відмовившись від релігійних забобонів», вона, на думку інспекторів, повинна була розвиватися як нова процвітаюча галузь господарства. Таким чином, «Войа Нова» пішла на зустріч вимогам наркома землеробства СРСР Я.А. Яковлева, котрий заявив на XVI з’їзді ВКП(б) про необхідність «приділити свинарству максимум уваги».

Правлінню комуни і ревізійної комісії – за підсумками перевірки – було зроблено критичне зауваження: «Загальне керівництво діяльністю комуни зосереджено винятково у руках Голови Правління (Ради!) Комуни. Керівна роль Ради і Правління в керівництві і напрямку господарської діяльності комуни не виявляється […]». У зв’язку зі «слабкою роботою органів Правління комуни у врегулюванні росту й зміцнення господарства» комісія вказала на «необхідність найближчими днями ввести до складу Правління комуни не менше трьох 25-тисячників, знайомих із сільським господарством».

В акті обстеження комуни підкреслювалося: «Найголовніше, це негайно перевести комуну на виробничо-трудову основу, яка враховує якість, кількість і кваліфікацію праці […]». Виходячи з цього, КомЗЄТ пропонувалося подальше комплектування комуни проводити, насамперед, за рахунок сімейних переселенців, тоді як адміністрації «Войа Нова» настійно рекомендувалося негайно розпочати виплату заробітної платні комунарам і також «відмовитися від установленого стажу для нових переселенців, що призводить на практиці до їхньої експлуатації, до порушення законів про працю і до прямого (!) викривлення політики Партії […]». Особливо вагоме підтвердження «викривлення політики Партії», безперечно, являла собою відмова комуни взяти участь у соціалістичному змаганні.

В акті обстеження також згадувалося про те, що у «Войа Нова» є 7 членів партії і 18 комсомольців. Оскільки «партійний прошарок серед комунарів» було охарактеризовано як «незначний», керівництво Євпаторійського райкому ВКП(б) після даної перевірки спеціально зайнялося зміцненням партосередку. Не дивно, що з комуни протягом 1931 р. пішла частина старих комунарів, серед яких був сам Елькінд зі своєю родиною. За свідченням його сина Ейлі, спочатку вони знайшли притулок у своїх друзів у Євпаторії. Сам Елькінд ще якийсь час працював у комуні, хоча вже наприкінці 1930 чи на початку 1931 р. його було зміщено з посади голови Ради. З газетної замітки випливає, що «тов. Елькінд (комуна «Войа Нова»)» 12 лютого 1931 р. на першому Євпаторійському районному з’їзді колгоспів обраний до ревізійної комісії райколгоспспілки. У зв’язку з «Войа Нова» також згадувався ще один член правління спілки, з чого можна зробити висновок, що він посідав становище вище порівняно з Елькіндом. Це якийсь «Камінський (двадцятип’ятитисячник)»; йшлося про його спадкоємця. Через місяць «Колективіст» опублікував рапорт «Войа Нова» щодо виконання плану весняної сівби. Підпис: «Голова Ради комуни Камінський». Однак вже у серпні того ж року преса назвала тов. Пущинського «головою комуни».

Слід зазначити, що також із прибулих у комуну в 1931 р. переселенців закріпилася в ній меншість: 38 із 155-ти неодружених, 15 із 38-ми сімейних. І все-таки 1932 р. вважався відносно стабільним: число членів, а також їдців знову зросло, і в травні 1933 р. комуна повідомила до Колгоспспілки, що у дитбудинку розміщено «50 постійних» дітей. «Войа Нова» була підключена до електропостачання, а згодом і до телефонної мережі і, незважаючи на часту зміну керівників, комуна, як і раніше, являла собою зразкове господарство зі зростаючим поголів’ям худоби і чималими доходами. Так, у «Колективісті» від 29 листопада 1932 р. писали, що комуна перевершила за удоями «капіталістичну Канаду» і наздогнала Німеччину. При цьому виконувалися численні вимоги й зобов’язання: уведено відрядну оплату праці, соцзмагання з оранки, сівби, прополки і збирання врожаю, про що щодня повідомляли районні газети. Іноді «Колективіст» інформував про порушення «нового соціалістичного способу життя» у комуні. Так, у випуску від 30 серпня 1932 р. один із читачів написав, що там дотепер не викорінена зрівнялівка.

У 1933 р. «Войа Нова» стала звичайним радянським колгоспом, керівниками якого пізніше були не тільки євреї. Сам Елькінд улітку 1933 р. із родиною переїхав до Москви. У 1938 р. його було звинувачено у шпигунстві, арештовано і незабаром розстріляно.

Г. Хілліг

1.4.3. Колективізація сільського господарства і голод 1932–1933 рр.

Від голоду у 1932–1933 рр. померли мільйони людей різних національностей: українці, росіяни, поляки, євреї та ін. Голодомор в Україні, на Північному Кавказі, у Поволжі та Казахстані став результатом сталінської політики щодо селянства, яке позбавили землі і хліба.

Кампанія з об’єднання індивідуальних землеробських господарств у колгоспи розпочалася іще в 1929 р. Більшість єврейських селян поставилися до цього досить критично. Але місцеві органи влади, Комзєти, які фактично керували цим процесом, домагалися вступу селян у колгоспи.

Щоб уникнути примусового вступу в колективні господарства, окремі єврейські селяни почали записуватися на переїзд у Біробіджан. Проте більшість селян не бажали залишати благодатні території Криму і Півдня України. А тим часом колективізація набирала темпів. Навесні 1929 р. в єврейські колонії Херсонщини приїхали представники Комзєту та чиновники партійного апарату. Під загрозою значного збільшення оподаткування селян вони змусили одноосібників-колоністів записуватися в колгоспи. В 1929 р. у районі Калініндорфа було організовано 47 колективних господарств, які об’єднали основну частину єврейських селян. У районі Маріуполя було створено 28 колективів. Кількість колгоспів і залучених до них одноосібників почала швидко зростати. До 1 жовтня 1930 р. у колгоспи Калініндорфського району було об’єднано вже 75% усіх господарств. На Одещині на цей час було колективізовано 92% єврейських господарств, у районі Кривого Рога – 93%, в районі Мелітополя – всі 100%. До кінця 1930 р. у степових районах України, тобто в Херсонській, Запорізькій, Ворошиловградській, Одеській, Миколаївській областях налічувалося 93 єврейські колгоспи, які об’єднували 9,7% єврейського населення України.

Примусова колективізація не могла не відбитися на дисципліні праці: люди почали ставитися до своїх обов’язків без ініціативи, продуктивність праці падала, погіршувалась і врожайність. За таких умов багато господарств стали занепадати. Їхнє становище погіршувалося й за рахунок зростання податків та обсягів хлібозаготівель. Останні в 1928 р. становили 3, 12 ц, у 1929 р. – 4,78 ц з га.

У 1931 р. загальна врожайність полів у колгоспах різко скоротилась, а хлібоздача зросла ще більше. Багато господарств не в змозі були виконати її план. Криза охопила багато колгоспів. Газета «Дер Штерн», що виходила в Харкові, 12 березня 1932 р. писала: «В багатьох господарствах Сталіндорфского району плани хлібозаготівель за минулі роки досі не виконано. Ці господарства не готові до посівної і в цьому році». Та ж газета 8 лютого 1932 р. писала, що єврейські колгоспники Херсонщини не мають хліба для себе до нового врожаю і що в багатьох сім’ях люди голодують.

Восени 1932 р. становище з хлібом стало критичним у господарствах Волинського, Межинського і Новопразького районів Дніпропетровської області, Миропільського, Семенівського та Черняхівського районів Харківської області, Зінов’ївського, Новомиргородського районів Одеської області. У цих місцевостях існувало понад 20 єврейських сільськогосподарських артілей. Більшість із них залишилися без хлібних запасів і посівного матеріалу.

У постанові РНК УСРР від 21 травня 1933 р. перераховувалися райони та господарства, які постраждали від голоду у 1932 р. Серед них багато було і єврейських господарств. Хлібозаготівельники забрали в них усе, що залишали для власних потреб і сівби. В результаті цього в багатьох селах узимку 1932–1933 рр. розпочався голод. Зокрема, в Сталіндорфському районі налічувалося 5 населених пунктів, повністю вражених голодом, 51 особа опухла, 26 осіб померло з голоду. В той же час у Ново-Златопільському районі голодувало населення 4 населених пунктів, 106 осіб опухли з голоду. Такою ж була ситуація і в інших єврейських господарствах.

Про голод у єврейських колгоспах заговорили у багатьох країнах. Про це писали газети Нью-Йорка і Варшави. Багато представників єврейських організацій Польщі, Франції, Великобританії й США хотіли надати допомогу голодуючим, приїхати в Україну і самим переконатися, яке становище в єврейських господарствах, створених за допомогою закордонних благодійних організацій. Але влада на місцях та в Харкові запевняла їх, що розмови про голод – це наклеп на країну рад, і нікому не дозволяла приїжджати в Україну. А тим часом люди помирали не тільки в селах, але й у містечках. Особливо важким було становище в тих містечках, які були позбавлені централізованого державного забезпечення продуктами харчування. Взимку і навесні 1933 р. помирали євреї та українці в Бердичеві, Житомирі, Умані, Білій Церкві, Фастові, Проскурові. За січень-лютий 1933 р. на вулицях Києва серед інших було підібрано 918, а за десять діб березня – 249 євреїв, які померли від голоду.

Катастрофічне становище у сільському господарстві спонукало Комзєти переконати союзне керівництво у потребі звернення по допомогу до закордонних благодійних організацій – насамперед Джойнту.

Я. Хонігсман

1.5. Містечко-штетл

Згідно з інформацією ЦК КП(б)У від 12 серпня 1925 р. «Про єврейське переселення» в Україні нараховувалося 92 містечка з переважаючим єврейським населенням. Особливо високою концентрація єврейського населення була у містечках Подільської губернії (75,1% від загальної кількості населення), в інших українських регіонах відсоток єврейства в містечках коливався від 30% до 50%. В Одеській губернії, наприклад, на початку 20-х рр. нараховувалося близько 70 містечок і невеликих міст, чималу частку населення яких становило єврейство. Відповідно до даних Всеукраїнського перепису 1926 р. орієнтовна чисельність євреїв, які проживали в містечках республіки, становила близько 600 тис. осіб Це складало приблизно половину загальної кількості (1 281 615 осіб) міських мешканців УСРР.

Через конкретні історичні обставини єврейське містечкове населення України традиційно відігравало роль торговельного посередника між містом і селом. Містечкові кустарі й ремісники (на початку 1925 р. у Подільській губернії, наприклад, 80% від їхньої загальної кількості становили євреї) у своїй виробничо-торговій діяльності гнучко реагували на потреби селянського ринку, заповнюючи своєю продукцією прогалини, створювані великою промисловістю. Не обмежуючись містечковими ярмарками, торговці й кустарі їздили по сільських ярмарках своїх районів і продавали селянам кустарно-промислові вироби та міські товари.

Проблема єврейських містечок у 20-ті рр. почала турбувати політичне керівництво УСРР насамперед унаслідок зростання в них авторитету заборонених сіоністських партій і організацій. Незважаючи на політичні репресії каральних органів радянської влади щодо керівництва єврейських партій, останні не тільки постійно відроджувались, але й навіть нарощували чисельність і активізували та урізноманітнювали свою діяльність. Головними причинами цього були вороже ставлення багатьох працівників більшовицьких органів влади до торгово-кустарних верств єврейства як до «чужих» соціалізмові, «буржуазних і дрібнобуржуазних елементів», злиденне становище переважної частини єврейського населення містечок, яка не витримувала конкуренції з підприємствами державного і кооперативного секторів економіки і третину засобів існування якої становила допомога благодійних організацій США і Канади, отримана зокрема й за посередництва сіоністських організацій, боротьба радянської влади проти юдаїзму (наступ на іврит, розгром єврейських релігійних громад, спроби насаджування войовничого атеїзму) тощо.

На зростання авторитету сіоністів серед містечкового єврейства в середині 1924 р. звернуло увагу партійно-державне керівництво Подільської губернії, заявивши про виявлену тут велику й впливову серед єврейства нелегальну сіоністську організацію. Попри репресивні заходи, ця остання наприкінці того ж року виступила на передвиборчих зборах кустарів із власним наказом депутатам, в якому критикували позицію Вінницького губернського комітету компартії за відсутність положень про захист прав кустарів і протиставляли їй конкретні завдання захисту цих інтересів і прав. Оригінал цього наказу Подільський губком КП(б)У направив до ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б), після чого центральне партійне керівництво звернулося до губкому із запитом про становище кустарів на Поділлі й роботу серед них.

24 грудня 1924 р. Головбюро єврейських секцій при ЦК КП(б)У розглянуло питання про звернення громадян – євреїв міст і містечок Могилівського округу Подільської губернії – в Центральне бюро євсекцій при ЦК РКП(б) і Центральну комісію національних меншин при РНК УСРР зі скаргами на представників місцевої влади, звинувачуючи їх у хабарництві й антисемітизмі. Було прийнято рішення провести обстеження стану справ у містечках губернії. Вивчення невдовзі по тому великої кількості заяв і скарг євреїв Поділля підтвердило їхню справедливість, про що губком КП(б)У в березні 1925 р. інформував ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б). З’ясувалося також, що чимало представників місцевих партійних і державних органів вважали, що в містечках їм взагалі «робити нічого» і розглядали податкові пільги та інші «непівські» директиви центральних радянських органів як «вплив на партійців дрібнобуржуазної стихії». Такі директиви не виконувались, їх замінювали податковими утисками, відстороненням від виборів до рад, від участі в кооперації. Внаслідок такої політики економічне становище містечкового населення «межувало зі злиднями». Політичний стан містечок характеризувався національною ізольованістю єврейства й фінансовою та матеріальною залежністю його від допомоги закордонних організацій, зокрема Джойнта, Єврейського колонізаційного товариства та ін. Усе це, на думку перевірників, створювало сприятливі умови для зростання в містечках чисельності й політичного впливу заборонених радянською владою сіоністських партій та організацій, які у виборчій кампанії 1924/1925 р. активно виступили під гаслом «за ради, проте без комуністів».

Упродовж 1925–1927 рр. партійне керівництво республіки встановило систематичний контроль за діяльністю місцевих органів влади з метою сприяння відродженню економічного життя містечок, зокрема розвитку в них кооперації, переходу до сільськогосподарської праці, а також організації в них національно-державних форм самоврядування (єврейських містечкових рад), створення умов для розвитку національної культури, освіти тощо. Внаслідок цього умови життя містечкового єврейства поволі поліпшувались. Цю обставину визнавали й сіоністи. Так, у 1926 р. ЦК Цеїрей–Сіон у своєму «Листі до всіх членів партії» вказував: «Слід визнати покращення економічного становища єврейських трудящих. Процес катастрофічної їхньої економічної деградації зупинився…».

Проте з 1928 р. ситуація стала іншою. На зміну новій економічній політиці прийшов сталінський «наступ соціалізму на буржуазні елементи міста» шляхом адміністративної заборони і націоналізації приватної торгівлі та монополізації державної промисловості. Для України це означало підрив соціально-економічних основ життя переважної більшості всіх господарств, у тому числі і євреїв містечок.

Загальноукраїнський характер і значення проблеми та її суть – потреба «оздоровлення» містечок були окреслені спеціальною нарадою ЦК КП(б)У, яка відбулася 23–25 червня 1928 р. У нараді з питань економічного стану єврейських містечок і переселення єврейської бідноти на землю взяли участь представники окружкомів КП(б)У, ВУЦВК, ряду наркоматів, держплану, кооперації, ОЗЕТ.

У доповіді на нараді голови Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У Каттеля «Про економічне становище містечка і заходи до його покращання» ситуація, що склалася, визначалася як економічна криза, а причина її вбачалась у докорінній зміні економічної бази єврейських містечок. Вирішити проблему, на думку доповідача, мала соціальна реконструкція містечок на основі залучення містечкового єврейства до промислової праці.

За інформацією Каттеля, в першому півріччі 1928 р. у зв’язку з форсованими хлібозаготівлями та різноманітними фінансовими кампаніями приватна торгівля в містечках скоротилася на 25–40%. Відповідно скоротилася і кількість дрібних торговців і посередників у містечковому населенні з 50% до 15–20%. Найчисленніші торговці 1 і 2 розрядів тепер мали заробітки 10–15 крб. на місяць і жили гірше за кустарів. Останні ж, у свою чергу, складали 30–40% містечкового населення і здебільшого (на 90%) були малокваліфікованими бідняками. 25–30% містечкового населення декласувалося, поповнило лави постійно безробітних. За цих умов місцевий фінансовий апарат у своїй податковій практиці обкладав містечкових жителів непомірними, довільно визначеними податками, які ще більше загострювали ситуацію. При цьому фінансова інспекція посилалася на рішення ХV з’їзду ВКП(б) про форсований наступ на приватних власників-торговців.

Представник наркомату соціального забезпечення у своєму виступі на вищезазначеній нараді навів дані про склад міської бідноти і безробітних в УСРР, вагому частку яких становило злиденне містечкове населення. Бідняцтво загалом складало 45% міського населення, євреї ж серед них становили 80%.

Значний приплив до Харкова декласованої і безробітної маси містечкового єврейства відзначався й у постанові Президії виконкому Харківської окружної Ради від 10 червня 1929 р. «Про надання допомоги єврейській бідноті». Намагаючись вирішити цю проблему, харківська влада передбачила: залучити близько 500 містечкових євреїв до кустарної промисловості округу, розгорнути нові кустарно-промислові заклади, сприяти влаштуванню мешканців містечок на роботу на підприємства важкої промисловості місцевого і республіканського рівнів, розширити фахову освіту єврейської молоді й створювати курси перекваліфікації.

Наприкінці 1929 р. – на початку 1930 р. відзначалося певне покращення соціальних умов життя містечкових євреїв. Середня заробітна платня на єврейську родину зросла в цей час до 30 і більше крб. на місяць. Лише 4% родин не мали заробітків. Проте у внутрішній структурі єврейського населення містечок більше як 77% залишалися утриманцями 20,5% працюючих членів родини, що засвідчувало: проблеми єврейського містечка далекі від розв’язання.

У побудованому в 30-х рр. сталінському «соціалістичному суспільстві» єврейські містечка поступово були ліквідовані, а їхнє населення структурувалося до унітарної соціальної системи «робітників-колгоспників-службовців». У новому адміністративно-територіальному районуванні України містечка набували статусу сіл, міст чи поселень міського типу. Поступово зникала і сама назва «містечко».

В. Горбань

1.6. Євреї в РСЧА

Перші відносно точні дані про національний склад частин і з’єднань РСЧА і, зокрема, кількість в них євреїв, з’явилися після проведення в серпні 1920 р. перепису Червоної армії і Флоту, яким було охоплено 2596415 військовослужбовців (83,9% від їхньої загальної кількості). Згідно з цими даними в Червоній армії проходили службу 38004 єврея, на Флоті – 323. Майже третина їх – 28 229 осіб – перебували у частинах Київського та Харківського військових округ (8651 осіб) та в дислокованих на українських теренах польових військах (19578 осіб). Загальний відсоток єврейства у складі радянських збройних сил таким чином становив 1,3%, а частка у складі населення всіх радянських республік – 4% (для порівняння: відповідно до даних перепису 1897 р. євреї в Російській імперії становили 2,1% населення, проте кількість їх в армії протягом 1904–1913 рр. сягала 4,2%). Такий в цілому низький відсоток євреїв у складі РСЧА зумовлювався трагічними наслідками погромів часів Першої світової війни, революції та громадянських воєн, неспроможністю військового апарату РСФРР налагодити протягом 1927–1920 рр. мобілізаційний процес, особливо на колишніх національних окраїнах, а також очевидною непопулярністю більшовицької влади серед основної маси єврейства. Щодо останнього, то в цьому плані євреї УСРР мало чим різнилися від етнічних українців, які, становлячи переважну частку населення республіки, мали в 1920 р. мізерне представництво в розташованих на її території червоних військах. На цю обставину звернули увагу й представники Відділу військової статистики ЦСУ, відзначивши: «Війська українських губерній характеризувалися наявністю в них досить малого числа місцевих уродженців і були укомплектовані уродженцями внутрішніх районів РСФРР».

Ствердження радянської влади в Україні, введення з 1923 р. територіальної системи комплектування військ (проходження військової служби у місцях постійного проживання червоноармійців) сприяли підвищенню відсотку єврейства у складі частин і з’єднань Української військової округи. В 1924 р. загальна кількість євреїв в окрузі становила 3,4%, у томі числі в кадрових стрілецьких дивізіях – 3,8%, в територіальних – 4%, кавалерійських – 1,3%, спеціальних – 5,2%. У 1926 р. кількість євреїв у військах округи зросла до 4,0% (українці становили в цей час 54,1% особового складу частин і з’єднань, росіяни – 34,5%, німці – 1,3%, поляки – 1,3%, татари – 1,4%). Станом на 1 січня 1929 р. серед 13329 представників середнього і вищого начскладу сухопутних сил УВО євреї складали 7,6% (у тому числі серед 9732 командирів – 3,4%), серед 18585 осіб молодшого начскладу – 3,9%, серед 26023 рядових – також 3,9%. У Військово-морських силах, зокрема на Чорному морі, серед начскладу євреїв було 4,8%, а серед рядового – 2,6%. Загалом же в Червоній армії на 1 січня 1929 р. євреї становили 4,3% середнього і вищого начскладу (в тому числі серед комскладу – 2,1%, адміністративного – 3,4%, політичного – 8,6%, перемінного складу вузів – 3,7%),1,6% – молодшого начскладу, 1,8% – червоноармійців.

В умовах здійснення в СРСР у 20-ті рр. військової та національної реформ (політики коренізації) в Червоній армії відбувалося створення національних військових частин і з’єднань (формувань, в яких більшість червоноармійців і командирів становили представники тієї чи іншої національності, мовою якої проводилася стройова і культурно-освітня робота). Призвані на службу до частин і з’єднань УВО молоді євреї також неодноразово ставили перед командуванням питання про потребу створення в окрузі єврейських підрозділів і частин. Проте партійно-радянське керівництво здебільшого відмовляло євреям у цьому, мотивуючи це небажанням розпалювати антисемітські настрої в республіці. Така політика, поряд із існуванням у 20-ті рр. законодавчих обмежень при вступі до Червоної армії представників різних соціальних верств (право служити відповідно до Закону мали лише «трудові елементи», в той же час поважна частина єврейської молоді – дітей дрібних торговців, кустарів та ін. були позбавлені цього права, адже формально належала до категорії «нетрудових елементів»), не сприяла гармонізації міжетнічних відносин у військах УВО зокрема та в українському суспільстві загалом. Політоргани і представники спецслужб з року в рік повідомляли про зростання незадоволення єврейської червоноармійської маси утисками своїх національних прав та про поширення в казармі антисемітських настроїв, зокрема розмов про начебто навмисне уникнення євреями служби в армії.

Непоправної шкоди РСЧА було завдано внаслідок перманентного терору проти командних кадрів. За весь міжвоєнний період за різними даними було репресовано 35–48 тис. висококваліфікованих військових спеціалістів, серед яких було чимало євреїв. Тільки під час Великого терору 1937–1938 р. в числі 791 розстріляних військовоначальників – «ворогів народу» – було 234 єврея. Жертвами сталінської репресивної машини стали в цей час командуючий Української, а пізніше Київської військової округ Й.Е. Якір, командуючий Харківської військової округи – С.А. Туровський, комдив Д.А. Шмідт (Гутман) та багато інших.

Іще однією визначальною рисою кінця 30–х рр. стало формування в СРСР політики державного антисемітизму, яка, утім, старанно маскувалася пропагандистськими гаслами інтернаціоналізму. Одним із конкретних проявів цієї політики стала прихована «боротьба» сталінського керівництва проти «єврейського засилля». Загальна тенденція до поступового обмеження частки єврейства у складі органів державної і партійної влади, силових структурах, звичайно, позначилась і на Червоній армії. Тут, зокрема, стала зменшуватись частка єврейства серед курсантів військових шкіл – майбутніх командирів. У березні 1938 р. загальна кількість євреїв–курсантів у військових школах України була такою: Київська піхотна школа – 48 осіб (загальна кількість курсантів – 770), Одеська артилерійська – 62 (763), Перша київська артилерійська – 55 (958), Друга – 55 (824), Одеська піхотна – 57 (802), Київське училище зв’язку – 84 (953), Сумська артилерійська – 26 (632). Попри це напередодні Другої світової війни відсоток командирів–євреїв у складі Червоної армії все ж залишався значним. Це засвідчили результати Всесоюзного перепису населення 1939 р., відповідно до якого з 2 млн.108 тис. військовослужбовців євреї становили 34525 осіб (1,63%). Приблизно третина з них посідали командні посади. Останнє зумовлювалося значним відсотком освічених людей серед євреїв, що, у свою чергу, ґрунтувалося на великій пошані до освіти в єврейській традиції.

Л. Гриневич

2. Суспільно-політичне життя

2.1. Політика коренізації («євреїзації»): здобутки і протиріччя

Проголошення ХІІ з’їздом РКП(б) у квітні 1923 р. курсу на коренізацію започаткувало проведення в СРСР широкомасштабної національної реформи, якою передбачалося залучення представників корінної національності до органів державного управління, створення мережі освітніх закладів, установ науки і культури, газет і журналів, розвиток книговидавничої справи національними мовами тощо. В УСРР коренізація набула насамперед форми українізації. Поряд із цим відповідні заходи проводилися й серед національних меншин республіки, в тому числі євреїв. У контексті політики, що її подекуди в офіційних документах називали євреїзацією, створювалися єврейські структурні підрозділи у державних органах, формувалися єврейські адміністративно-територіальні одиниці, відкривалися освітні заклади із викладанням мовою їдиш, вживалися заходи на шляху до розвитку єврейської літератури, науки, мистецтва тощо. Сприятливі, порівняно з безправним царським минулим, можливості для єврейського національного відродження були активно використані єврейськими інтелектуалами, які поповнили скарбницю культури єврейського народу новими, безперечно, вагомими здобутками. Одначе ці здобутки творилися радше всупереч, аніж завдяки радянській політиці в національній сфері, адже провідна ідея, що нею керувалися більшовики, проголошуючи коренізацію, полягала в тому, щоб максимально наблизити «національні маси» до радянської влади, інакше кажучи «радянізувати» їх «національними руками». Здійснювана більшовиками в УСРР протягом 20-х рр. «євреїзація» від початку носила обмежений, казенний характер, була націлена на руйнування виплеканих багатьма поколіннями єврейства традиційних норм і устоїв життя, мала на меті впровадження у свідомість євреїв нових, комуністичних цінностей. Не сприйняття цих останніх поважною частиною єврейської спільноти, прагнення зберегти релігійно-культурні традиції народу, а отже й національну ідентичність, наполегливі намагання задіяної в процесі коренізації єврейської еліти вирватися з «прокрустова ложа» більшовицької ідеології – з одного боку та жорстка протидія правлячої партії цьому – з іншого визначали зміст і зумовлювали суперечливість процесу єврейського національного відродження 20-х років.

З початку 20-х рр. уся офіційна робота серед євреїв України зосереджувалася насамперед у Головному бюро Єврейських секцій при ЦК КП(б)У та відповідних бюро при губернських партійних комітетах, діяльність яких визначалася метою «поширення впливу комуністичних ідей і комуністичної партії серед єврейського робітництва й найбіднішого населення». Існувало також Центральне єврейське бюро при Народному комісаріаті освіти (НКО) УСРР, єврейські бюро або інспекції при губернських, містечкових та повітових відділах народної освіти, які опікувалися проблемами організації єврейських освітніх закладів. Минув рік після офіційного проголошення політики коренізації, перш ніж в УСРР розпочалося формування мережі державних адміністративних органів, зорієнтованих на національні меншини. У квітні 1924 р. при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК) започаткувала свою діяльність Центральна комісія у справах національних меншин, у штаті якої передбачалася Єврейська секція. Дещо пізніше підрозділи Комісії були створені при окружних і районних виконавчих комітетах. Водночас при містечкових радах (переважно у фінансових, земельних відділах та ін.) діяли єврейські «національні столи». Почали функціонувати єврейські судові камери, єврейські підрайони міліції. У контексті адміністративно-територіальної реформи, яка також проводилася у цей період і передбачала національне районування, у місцях компактного проживання єврейства створювалися національні сільські та містечкові ради. Кампанія землевпорядкування єврейства сприяла організації єврейських національних районів. Спочатку у 1927 р. на Херсонщині було створено Калініндорфський район – перший єврейський національний район в СРСР. Двома роками пізніше на Запоріжжі постав Ново-златопільський національний район, в 1930 р. на Запоріжжі – Сталіндорфський. Протягом 20-х рр. на рівні вищого політичного керівництва обговорювалося питання про можливість утворення в Криму єврейської національної автономної республіки. Проект цей, одначе, не було реалізовано. Натомість у Кримській АСРР, що входила у той час до РСФРР, було сформовано два єврейські національні райони – Фрайдорфський (1931) і Лариндорфський (1935).

Наявність єврейських національних підрозділів у державних органах УСРР мала позитивне значення у контексті створення більш сприятливих умов для задоволення культурних і господарських потреб єврейства. Однак важливо враховувати те, що вищезазначені державні структури об’єктивно не могли виступати повноцінними представницькими органами широких мас єврейського населення, оскільки формувалися за умов відсутності свободи волевиявлення, диктатури правлячої комуністичної партії, а отже, виступали її провідниками. Головним знаряддям «комунізації» українського єврейства за доби коренізації продовжували залишатися єврейські секції при компартійних комітетах. Складені переважно з колишніх членів Бунду, Фарейникте («Спілка», «Єднання»), прекрасно обізнані з єврейською національною специфікою «євсеки», як їх нерідко презирливо називали пересічні євреї, здійснювали жорсткий політичний контроль поточної діяльності єврейських адміністративних органів та проводили найактивнішу роботу в напрямі руйнування традиційних засад єврейського громадського життя.

Під постійним прицілом євсекцій перебували, зокрема, релігійно-культурні інституції, які століттями регулювали соціальне й духовне життя єврейства. Наступ на «єврейський клерикалізм» – переслідування рабинів, перетворення синаґоґ на клуби, майстерні, склади, нескінченні антирелігійні кампанії на кшталт показових «судів» над Торою, створення «червоних громад» на чолі з «червоними рабинами» чи влаштування безоплатних ситних обідів з урочистостями на Йом-Кіпур, оголошення «гнійниками духу» та закриття хедерів, єшив, нищення священних книг, документів на івриті тощо – визначали сенс діяльності євсекцій на «єврейській вулиці».

Витісненню «реакційно-клерикальної мови» іврит, традицій Тори та навіюванню нових комуністичних цінностей мала сприяти й запроваджувана за доби коренізації нова єврейська освіта, установи якої перебували у безпосередньому віданні Наркомату освіти УСРР.

Існування розгалуженої мережі єврейських освітніх закладів було на той час унікальним явищем у світовій практиці, і ця обставина досить активно використовувалася більшовиками для пропагування переваг радянського ладу. Однак реалії державної єврейської освіти в радянській Україні не були сповнені оптимізму. Єврейська трудова школа постійно потерпала від матеріальної скрути, нестачі викладацьких кадрів, браку підручників (у пік коренізації в 1927–1928 рр. існуючі навчальні видання задовольняли лише 1,2% від їхньої потреби), а також перманентного тиску з боку наділених владою прихильників асиміляції, котрі відстоювали думку про шкідливість і безперспективність школи на їдиш, проголошували її «єврейською петлюрівщиною» (Ю. Ларин). Власне кажучи, абсолютна більшість створених за доби коренізації єврейських трудових шкіл існувала в місцях компактного проживання єврейства. Там, де єврейські діти виявлялися розпорошеними серед дітей українців, росіян – а таких була переважна більшість – національні школи або взагалі не створювалися, або ж існували у дуже незначній кількості. Це, звичайно, сприяло мовній асиміляції єврейства. Утім, зважаючи на політико-ідеологічне наповнення навчальних програм радянських шкіл, духовний манкуртизм загрожував і дітям, котрі навчалися в єврейських школах. Отож, значною мірою мали рацію автори однієї з сіоністських листівок середини 20-х рр., які з розпачем констатували: «Зростає покоління невігласів і дикунів. Єврейські діти не знають ні Бялика, ні Переца. Немає єврейської літератури, немає книг, окрім брехливих казенних «Емеса» і «Комфона». «Їдиш» слугує …лише засобом скорішої духовної асиміляції».

Ствердження більшовицької влади та її рішучий наступ на носіїв «буржуазної культури» спричинили на початку 20-х рр. масову еміграцію з України єврейської інтелігенції, в тому числі відомих письменників і поетів Х.-Н. Бялика і Д. Бергельсона, Д. Гофштейна і Б. Дінабурга, Л. Квітка, П. Маркіша та ін. Відлуння доби УНР – свобода творчої діяльності і, як наслідок цього, – розквіт єврейської поезії та літератури, відійшли у минуле зі встановленням в УСРР системи політичного контролю за літераторами, а також всією єврейською книговидавничою та газетно-журнальною справами. До середини 20-х рр. радянська влада припинила діяльність створеної за часів Центральної Ради «Культур-Ліги» – найвизначнішого осередку їдишистської культурно-освітньої роботи в Україні. Поступово було встановлено контроль над кооперативним видавництвом «Культур-Ліга», що випускало основну масу єврейських навчальних посібників, технічної, художньої літератури. Пізніше масовий випуск такої літератури почало здійснювати Державне видавництво національних меншин УСРР при президії ВУЦВК. Ясна річ, попереднє «політичне благословення» книг, газет і журналів на їдиш, зокрема з боку Головбюро євсекцій ЦК КП(б)У, стало обов’язковою умовою виходу в світ того чи іншого видання.

Обсяги книжкової та газетно-журнальної продукції на мові їдиш в УСРР з року в рік зростали, при цьому основну їхню масу незмінно складала так звана «політична література». Разом із тим, специфіка нової економічної політики, офіційний курс на коренізацію все ж зумовлювали існування певного простору для свободи творчої та видавничої діяльності, завдяки чому у республіці, поряд зі стосами «політичної макулатури», побачили світ твори видатних представників їдишистської культури – письменників, науковців, поетів та ін.

Сповненим ідейного протиборства було єврейське наукове життя в міжвоєнний період. Досить виразно це проглядалося у протистоянні між Жидівською (Єврейською) історико-археографічною комісією (керівник – відомий з дореволюційних часів гебраїст І.В. Галант) та Кафедрою пролетарської культури (керівник – історик Й.І. Ліберберг, у минулому працював на Кафедрі марксизму-ленінізму в одному з вузів). Самовіддана праця відтвореної 1924 р. ЖІАК зі збереження, вивчення архівної спадщини єврейства давала плідні результати, однак від початку здавалася підозрілою більшовицьким ідеологам, насамперед Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У. З ініціативи останнього, на противагу дітищу української революції, в 1926 р. було засновано Кафедру єврейської культури, зусиллями керівництва якої ЄІАК у 1929 р. була ліквідована. Втім, у складі самої Кафедри протягом 20-х – початку 30-х рр. працювали талановиті науковці, чиї імена увійшли в історію, в тому числі Н. Штіф – знавець єврейської мови та літератури на їдиш XV–XVIII ст., І.Г. Співак – видатний лінгвіст, автор десятків підручників («Їдиш для школи і вдома», «Їдиш-шпрах», «Методика єврейської мови», «Унзерворт» («Наше слово») та ін.), С. Боровий – упорядник та перекладач єврейської хроніки часів Хмельниччини, автор досліджень з історії євреїв у часи Запорізької Січі та ін.

Існування двох, за своєю суттю взаємовиключних, тенденцій – прагнення частини єврейської еліти до сміливих експериментів, свободи творчої діяльності, і натомість наполегливі зусилля правлячої партії щодо опанування творчого процесу, спрямування його потуги на «комуністичне виховання мас» – надзвичайно виразно позначалося на єврейському літературному житті. Протягом 20-х рр. у СРСР і, зокрема, в Україні тривало становлення молодих, так званих «пролетарських» письменників і поетів, сповнених рішучої готовності «служити пером» більшовицькій владі (І. Фефер, І. Кіпніс, Н. Лур’є та ін.). Одначе поряд із ними усе ще творили «ідейно нестійкі» літератори, які намагалися дистанціюватися від політики. Когорту цих останніх наприкінці 20-х рр. поповнили відомі вже за часів революції поети і письменники – Д. Бергельсон і Д. Гофштейн, Л. Квітко і П. Маркіш, Дер Ністер та ін., котрі, перебуваючи під враженням успіхів політики коренізації, повернулися з еміграції до СРСР. Одначе мірою посилення репресивного тиску більшовицької влади наявний ідейний вододіл між «пролетарськими» та «ідейно нестійкими» письменниками та поетами ставав дедалі умовнішим. Поетична збірка Д. Гофштейна «Радість нового буття», видана трагічного 1933 р., безперечно, стала сумним символом цього.

Складної трансформації в міжвоєнний період зазнавало єврейське театральне життя. Намагаючись перетворити театр на знаряддя комуністичного виховання мас, радянська влада вживала цілеспрямованих заходів у напрямку централізації театральної справи та встановлення політичного контролю над театральним репертуаром. Заборона «буржуазно-клерикальних» постановок і натомість нав’язування «героїко-революційної», атеїстичної тематики оберталися поступовим згортанням діяльності одних єврейських театральних колективів та зміною ідейного обличчя інших.

Подібні процеси відбувалися й у художньо-мистецькому житті. Після встановлення радянської влади чимало талановитих єврейських художників виїхали за кордон. Ті митці, які залишилися в СРСР або повернулися з еміграції під впливом успіхів коренізації (І. Рабинович, О. Тишлер, Т. Фраєрман, Й. Чайков, Н. Шифрин), були змушені пристосовуватися до існуючих ідеологічних обмежень і фактично могли здобути визнання, лише змальовуючи в райдужних тонах успіхи соціалізму. Втім, у 20-ті рр. соціалістичний реалізм в СРСР іще не був єдиним напрямом радянського мистецтва, а у творчості єврейських художників усе ще знаходилося місце для зображення картин життя єврейського містечка – того життя, якому невдовзі судилося відійти у вічність і тугу за яким так образно передавав у своїх ліричних рядках поет І. Харик:

Як вперто йшов я за твою межу,

Щоб ти згоріло, я в дитинстві мріяв,

І як же твої риси бережу,

Як спадкоємства найкревніший вияв.

Я подорослішав, й тобі тепер служу!..

Л. Гриневич

2.2. Єврейські національні адміністративно-територіальні утворення

2.2.1. Національні сільради і райони в УСРР

Створення в радянській Україні впродовж 20-х – першої половини 30-х рр. національних адміністративно-територіальних одиниць, у тому числі єврейських, проводилося в ході реалізації проголошеної XII з’їздом РКП(б) (квітень 1923 р.) політики коренізації. Політичний сенс цього нововведення радянської влади один із лідерів українських комуністів М. Скрипник пояснював так: «Національна сільрада чи національний район – це не лише орган самоврядування, це взагалі не є ніякий орган національної персональної автономії, а це є орган пролетарської влади».

Правову основу національного районування в республіці було закладено постановами Раднаркому УСРР «Про виділення національних районів та рад» (серпень 1924 р.) та Всеукраїнського центрального виконавчого комітету «Про низове районування» (лютий 1925 р.). Дещо пізніше (листопад 1925 р.) ВУЦВК і РНК УСРР видали Інструкцію, що регламентувала порядок функціонування створюваних національно-територіальних утворень. Особлива увага в документі приділялася мовному питанню. Зокрема, йшлося про необхідність проведення зборів, районних з’їздів, засідань президій і секцій, конференцій у національних районах мовою національності, яка складає більшість на даній території, про важливість оволодіння цією мовою представниками органів державної влади, перетворення її на мову діловодства, дублювання нею вивісок, печаток, штампів тих чи інших установ тощо.

Попервах єврейське національне районування проводилося шляхом організації національних сільських рад в єврейських колоніях та невеликих містечках. У 1925 р. було створено 19 єврейських сільрад, у 1926 р. їх вже нараховувалося 34, у 1927 – 56, у 1931 – 107. Станом на 1 січня 1927 р. на території єврейських сільських рад України мешкало 110 тис. осіб, у тому числі 87 тис. євреїв.

Слідом за сільськими почали створюватися й містечкові єврейські ради. У червні 1925 р. Головне бюро євсекції при ЦК КП(б)У, обговорюючи на своєму засіданні становище населення містечок, було змушене визнати, що відсутність містечкових рад і будь-яких радянських громадських організацій призводить до зростання в них «клерикально-філантропічних організацій, розвитку філантропічної діяльності релігійних громад, привласнення ринковими комітетами державних функцій, відродження коробкового збору і тощо». Перші вибори до містечкових рад відбулися під час виборчої кампанії 1925/1926 рр., до цього часу, однак, вже було виділено 69 таких рад.

Процес становлення єврейських сільських та містечкових рад був позначений труднощами. Це засвідчили результати обстежень, проведених протягом 1926 р. Центральною комісією національних меншин (ЦКНМ) при РНК УСРР. Остання, зокрема, звернула увагу на хаотичність планування роботи сільрад, їхню зосередженість на вирішенні сьогоденних питань, на неврегульованість взаємовідносин між національними радами і райвиконкомами, велику плинність серед голів сільрад. Існували складнощі й з перекладом на єврейську мову діловодства в національних сільрадах: навіть там, де внутрішнє діловодство вдавалося перекласти на їдиш, зовнішнє діловодство продовжувало вестися російською чи українською мовами, адже у райвиконкомах здебільшого не було працівників, які володіли єврейською мовою. Серйозну проблему ЦКНМ вбачала й у тому, що, як з’ясувалося в ході виборчої кампанії 1925/1926 рр., значна кількість містечкового єврейства взагалі була позбавлена виборчих прав (від 22% у м. Малині – до 45% у м. Чуднові).

Мірою розгортання в Україні кампанії землеупорядкування трудящих євреїв активізувався процес утворення єврейських національних районів. Спочатку в 1927 р. на Херсонщині було організовано Калініндорфський єврейський район, у 1929 р. на Запоріжжі з’явився Новозлатопільський національний район, у 1930 р. на Криворіжжі постав Сталіндорфський єврейський національний район.

Калініндорфський (первісна назва – Сейдемінухський) національний район став першим єврейським національним районом не тільки в Україні, але й у всьому СРСР. У складі району нараховувалося 11 сільрад, у тому числі 7 єврейських. Останні постали на базі чотирьох старих і 20-ти нових єврейських землеробських колоній. Загалом район охоплював 32 єврейські населені пункти, в яких мешкало 15 832 осіб, а також 7 українських населених пунктів з 1 796 мешканцями, 2 німецькі населені пункти, в яких проживало 638 осіб.

Новозлатопільський єврейський район було створено відповідно до постанови Президії ВУЦВК від 19 червня 1929 р. До складу району увійшли сім сільрад Запорізької округи – Новозлатопільська, Розкошинська, Межиріцька, Красносєльська, Майндорфська, Святодухівська, Фрайдорфська, а також три сільради Маріупольської округи – Зеленопільська, Сладководненська, Ротендорфська. Територія національного району охоплювала 41 населений пункт, у яких нараховувалося 2 882 селянські господарства, 15 671 мешканець, у тому числі євреїв – 72,6%, українців – 24,2%, німців – 3,2%.

Становлення Сталіндорфського національного району відбувалося в непростих умовах унаслідок того, що проти його створення активно виступали Криворізький окружний виконавчий і партійний комітети. Останні аргументували свою позицію нечисленністю єврейського населення в регіоні та відсутністю економічної бази, необхідної для створення нової адміністративної одиниці. Натомість ЦКНМ, виходячи із суто політичних міркувань, наполягала на потребі організації єврейського району. Виходячи із висновків Центральної адміністративно-територіальної комісії, Президія ВУЦВК 31 серпня 1929 р. ухвалила рішення заснувати Сталіндорфський національний район, проте офіційно останній розпочав своє існування з червня 1930 р. Новий єврейський район було створено на суцільних земельних масивах у 38 тис. га, які активно заселялися єврейством з початку 1924 р. Центром району стала стара єврейська сільськогосподарська колонія Ізлучиста, однойменну назву спочатку носив і сам район. У 1931 р. територію району було збільшено за рахунок цілої низки українських сел. Відтак серед 23 сільських рад району єврейськими були 10, змішаними (єврейсько-українськими) – 9, суто українськими – 4.

Протягом наступних років чисельність єврейського населення у всіх трьох національних районах постійно збільшувалася. Найбільш інтенсивним, однак, було переселення до Сталіндорфського району. Сюди в 1930 р. прибуло 103 єврейські сім’ї, в 1931 р. – 139, в 1932 р. – 596, у 1933 р. – 353, у 1934 р. – 443. Тривало переселення і в інші єврейські райони. Зокрема, в 1935 р. у Новозлатопільський національний район прибуло 59 єврейських сімей, 26 із них організували колгосп ім. Куйбишева.

Існування в республіці національних адміністративних утворень законодавчо було закріплене Конституцією УСРР 1929 р., 19 стаття якої наголошувала на тому, що метою національних адміністративних одиниць має стати найповніше забезпечення на місцях прав і інтересів національних меншин.

Єврейські національні райони створювались у переддень чергової адміністративно-територіальної реформи, в ході якої в республіці протягом другої половини 1930 р. було ліквідовано округи. В УСРР на цей час існувало 494 райони і 18 міських рад. Після проведення реформи район став основною ланкою керівництва господарським і культурним розвитком тієї чи іншої території.

Структура єврейських райвиконкомів нічим не відрізнялася від структури звичайних РВК. Поряд із цим пріоритетним у них був земельний відділ, до обов’язків якого входило вирішення широкого кола питань, пов’язаних із землевпорядкуванням євреїв–переселенців – відведенням їм земель із колонізаційного фонду, забезпеченням колоністів насінням, сільськогосподарським реманентом, робочою худобою, а також кредитуванням. Займалися земельні відділи й питаннями кооперування, а пізніше колективізації сільського господарства.

Створення єврейських адміністративно-територіальних утворень мало велике значення. В цих районах існували умови для більш оперативного вирішення тих чи інших важливих для єврейського населення питань. Звичайно, на психологічному стані єврейства не могло не позначатися позитивно усвідомлення того факту, що євреї, нарешті, мають свою національну сільську раду, свій національний район. Очевидно, цим було зумовлено й те, що в єврейських адміністративних одиницях значно активніше виявлялася участь населення в громадському і політичному житті, зокрема у виборчих кампаніях. В єврейських районах також більш послідовно виконувались положення Декрету про рівноправність мов.

Водночас не можна не відзначити того, що попри зовнішнє благополуччя, функціонування єврейських національних районів від початку обмежувалося тим, що вони розглядалися владою не як органи національної автономії, а як «органи пролетарської влади». Відповідно діяльність цих утворень піддавалася жорсткій регламентації.

Виступаючи на Другій Всеукраїнській нараді з роботи серед національних меншин (1930 р.), один із керівників Центральної комісії національних меншин А.Б. Глинський звернув увагу на те, що в діяльності представників єврейських адміністративних утворень виразно проглядають дві тенденції: з одного боку – прагнення до «євреїзації» всіх сфер суспільного життя, а з другого боку – ігнорування єврейських національних інтересів, русифікація. Обидві тенденції офіційно піддавалися критиці як крайнощі, однак з середини 30-х рр. остання з них стала переважаючою.

Установки вищого політичного керівництва країни на «підштовхування» націй до зближення і наступного злиття кардинальним чином позначилися на справі національного районування. З прийняттям у 1937 р. нової Конституції УРСР національні утворення втратили правові гарантії свого існування. Поступово адміністративні райони та сільради втрачали статус національних. Логічним завершенням цього процесу стало прийняття в березні 1939 р. ЦК КП(б)У постанови «Про ліквідацію і перетворення штучно створених національних районів і сільрад», у ході реалізації якої були скасовані три створені раніше в республіці єврейські національні райони і 156 єврейських сільських і селищних рад.

В. Орлянський

2.2.2. Проект єврейської автономії в Криму

Благодатний клімат Криму, його вдале географічне розташування сприяли тому, що впродовж століть багато народів намагалися закріпитися на цих землях. Після Жовтневої революції 1917 р. в Криму утворилася Радянська соціалістична республіка Тавриди, уряд якої невдовзі упав під напором інтервентів Антанти. Відновлення радянської влади в Криму відбулося наприкінці 1920 р. У жовтні 1921 р. на півострові була проголошена Кримська автономна радянська соціалістична республіка (у складі РСФРР), у керівництві якої провідні позиції посіли представники татарського населення. Авторство ідеї виділення під єврейську колонізацію малонаселених територій на півдні України й у Північному Криму приписується директору російського відділу Джойнта, відомому агроному і громадському діячеві, уродженцю Москви Ж. Розену. Але офіційно ініціювали розгляд цього проекту в радянських верхах на початку 20-х рр. журналіст А.Г. Брагін і заступник наркома у справах національностей Г.Й. Бройдо, внаслідок звернення яких у політбюро ЦК РКП(б) у грудні 1923 р. було створено спеціальну комісію на чолі з заступником голови РНК СРСР О.Д. Цюрупою. В січні 1924 р. до складу цієї комісії була введена від ЦБ ЄС М.Я. Фрумкіна. 8 лютого 1924 р. на засіданні комісії Цюрупи було вирішено створити державний Комітет із землевпорядкування трудящих євреїв (КомЗЄТ).

20 лютого 1924 р. Єврейське телеграфне агентство в Нью-Йорку повідомило, що такі відомі радянські політики як Троцький, Каменєв і Бухарін розцінили кримський проект позитивно. Тієї ж позиції дотримувалися нарком іноземних справ Г.В. Чичерін, голова ЦВК СРСР М.І. Калінін і голова Всеукраїнського ЦВК Г.І. Петровський. Очевидно, Сталін також спочатку підтримував кримський варіант єврейської колонізації. Але найпалкішим прихильником і пропагандистом цієї ідеї став Ю. Ларін. Виходець із інтелігентної єврейської родини, уродженець Криму, він ще в юнацькі роки вступив на шлях революційної боротьби, ставши на початку століття одним із організаторів Кримського союзу РСДРП. Вірогідно, саме йому, головним чином, і належала ідея єврейської автономії у Північному Причорномор’ї.

Разом із тим у радянському керівництві існувала й сильна опозиція щодо цього наміру. 13 лютого 1924 р. нарком землеробства РСФРР А.П. Смирнов рішуче виступив як проти створення КомЗЄТ, так і проти єврейської кримської автономії. Такої ж думки дотримувалися й деякі українські керівники, наприклад, нарком юстиції М.О. Скрипник, а також секретар ЦК КП(б)У Е.Й. Квірінг.

Однак Ларін і його однодумці не звертали уваги на подібні випади. Не чекаючи виходу законодавчого акту про створення КомЗЄТ, вони вже 2 червня 1924 р. провели засідання цього органу й ухвалили: «Як райони поселення єврейських трудящих намітити у першу чергу вільні площі, що розташовані в районі існуючих єврейських колоній на півдні України, а також Північний Крим».

Створювалося враження, що прихильники кримського проекту в СРСР і за кордоном координували свої дії. Вже 21 липня спеціально для ведення справ, пов’язаних із землевпорядкуванням євреїв у Росії, постановою виконкому Джойнта була створена Американська єврейська агрономічна корпорація Агро-Джойнт. Призначений її керівником доктор Розен через кілька місяців розпочав переговори про укладання відповідного договору з головою КомЗЄТ П.Г. Смідовичем і Ю. Ларіним, який став 1925 р. першим головою новоствореної громадської організації із єврейського землевпорядкування – ТЗЄТ. Наприкінці 1924 р. такий договір було підписано.

Досягши принципової згоди про співробітництво із радянською владою, представник Джойнта доктор Розен наприкінці 1924 р. здійснив ділову поїздку в Україну для зустрічей із наркомом землеробства І.Є. Клименком. Однак у Харкові американського візитера чекав непривітний прийом. У відповідь на його пропозицію прискорити виділення під земельне облаштування євреїв додатково 100 тис. десятин земельних угідь заступник наркома землеробства України М. Вольф зазначив, що варто спочатку освоїти 30 тис. десятин, раніше виділених республіканською владою з цією метою. Він також заявив гостям, що Всеукраїнський ЦВК прийняв рішення відновити переміщення на схід СРСР надлишкових трудових ресурсів, у т. ч. і безробітного єврейського населення.

Ще більш негативне ставлення до єврейського переселення виявляла кримськотатарська влада, котра схильна були підозрювати центр у бажанні покарати автономію за націоналістичні виступи в травні 1924 р., що закінчилися розстрілом 132-х учасників «контрреволюційної змови». Між керівництвом КомЗЄТ і ТЗЄТ, відповідно в особі Смідовича і Ларіна, з одного боку, і головою ЦВК Кримської АРСР В. Ібраімовим – з іншого, розгорнулася тиха кабінетна війна, що переходила час від часу в гучні скандали. Арбітрами в цьому протистоянні були ЦК партії і ЦВК СРСР, куди Смідович і Ларін зазвичай скаржилися після зриву Ібраімовим раніше погоджених рішень, а той, у свою чергу, направляв зустрічні претензії, наполягаючи на пріоритеті репатріації до Криму сотень тисяч татар, які виїхали до Туреччини й інших країн упродовж XIX – початку XX ст. У цій суперечці симпатії центру були не на боці останнього. Тому, коли 18 січня 1926 р. члени КомЗЄТ (А. Мережин, А. Вайнштейн, А. Чемерисський, Ю. Ларін, Ю. Гольде) звернулися до політбюро з проханням «зумовити принципове надання достатньо суцільної території для заселення євреями з передбаченням можливості її перетворення надалі на автономну область», відповідь була позитивною.

11 лютого 1926 р. була створена комісія під головуванням Калініна, за поданням якої 18 березня політбюро ухвалило постанову, ключове положення якої проголошувало: «Тримати курс на можливість організації автономної єврейської одиниці за сприятливих результатів переселення». 15 червня 1926 р. Калінін провів через президію ЦВК постанову, що схвалювала явно нереальний і пропагандистський за характером план КомЗЄТу про земельне облаштування впродовж десяти років 100 тис. єврейських родин. 30 липня було прийнято закон, що передавав північнокримські земельні угіддя у фонд Всесоюзного переселенського комітету, котрий, у свою чергу, 1 вересня затвердив оперативний план переселення у 1927 р. перших 8 тис. єврейських родин до Євпаторійського і Джанкойського районів Криму.

Усе це підлило олії в тліючий вогонь татарського націоналізму. У вересні Ібраімов рішуче виступив у газеті «Красный Крым» проти передання північнокримських земель КомЗЄТу і закликав татар явочним порядком розселятися на незайнятих землях півострова. У відповідь Ларін, виступаючи 15 жовтня на всекримському з’їзді ТЗЄТ, звинуватив Ібраімова в нацьковуванні татарського населення на переселенців-євреїв, а 28 жовтня направив до Кремля різку за тоном заяву, в якій зазначалося, що протидія Кримського ЦВК переселенню євреїв «має характер охорони куркульських інтересів на півдні Криму» і «слугує націоналістично-шовіністичним сподіванням частини татарської буржуазії, яка орієнтується на Туреччину».

Кульмінаційним пунктом пристрастей, що розпалювалися, став Всесоюзний з’їзд ТЗЄТ, що відкрився 16 листопада 1926 р. Ю. Ларін, котрий виступив на ньому, прямо закликав «шляхом організації масових єврейських поселень… створити у кінцевому рахунку в Північному Криму національну єврейську республіку». Присутній на з’їзді Калінін вітав ідею автономії у рамках «великого завдання» збереження єврейської національності, для вирішення якого, за його словами, необхідно було «перетворити значну частину єврейського населення на осіле селянське, землеробське, компактне населення, вимірюване, принаймні, сотнями тисяч». Заяву радянського «всесоюзного старости» у західній пресі охрестили, за аналогією з декларацією Бальфура, «декларацією Калініна».

31 грудня 1927 р. Агро-Джойнт уклав із радянським урядом новий трирічний договір, що 15 лютого 1929 р. був подовжений на термін до 1953 р. Агро-Джойнт зобов’язався надати урядові СРСР позику в 9 млн. доларів під 5% річних із 17-літнім терміном погашення. Ще більша сума виділялася радянській стороні у вигляді безоплатної фінансової допомоги. Угода була підтримана як офіційними колами США – президентом Г. Гувером (колишнім главою АРА), так і фінансовими – Дж. Рокфеллером.

Сталін не міг не радіти цим грошовим вливанням у радянську економіку, що реконструювалася, тим більше, що вигідну угоду з американцями було укладено в період серйозного погіршення стосунків між СРСР і Великобританією, що призвело до розриву дипломатичних відносин між ними у травні 1927 р. Однак зовнішньополітичний фактор лише почасти визначав сьогодення й майбутнє кримського проекту. У значно більшому ступені його реалізація залежала від подальшого розвитку політичної й економічної ситуації всередині країни. У цьому розумінні події, що відбувалися у Радянському Союзі наприкінці 20-х рр. – різке згортання нової економічної політики, перехід до директивної й централізованої економічної моделі розвитку, насильницька колективізація сільського господарства, переродження диктатури партії на диктатуру вождя, наростання терору – навряд чи обіцяли сприятливу перспективу кримському експерименту.

Утім, і без урахування цієї чергової кривавої зміни віх його майбутнє вимальовувалося надто проблематичним, особливо, якщо мати на увазі національну структуру населення Криму наприкінці 1926 – на початку 1927 р. Тоді на півострові проживало лише 40 166 євреїв, з яких 3 353 були зайняті у сільському господарстві. У відносних цифрах євреї складали всього 1% від населення півострова. До того ж, причорноморські землі, на яких планувалася організація єврейської автономії, входили до складу двох союзних республік – РСФРР (Крим) і УСРР (південь України), що також ускладнювало ситуацію. Існував і ще один, можливо, найважливіший фактор, що перешкодив створенню єврейської автономії в Північному Причорномор’ї – це вибух масового антисемітизму в СРСР у другій половині 20-х років.

З вищезазначених причин проект кримської автономії так і не був реалізований. 28 березня 1928 р. РНК СРСР задовольнив підготовлене КомЗЄТ прохання про закріплення за ним 4,5 млн га приамурської смуги Далекосхідного краю і санкціонував початок масового переселення туди євреїв.

Г. Костирченко

2.2.3. Національне районування в Криму

Планове переселення євреїв до Кримської АРСР розпочалося в 1925 р. У серпні 1930 р. секретаріат Кримського обкому ВКП(б) ухвалив постанову «Про реорганізацію районів і розширення прав обласних і районних органів Кримської АРСР у зв’язку з ліквідацією округів і виділенням нових національних районів», відповідно до якої передбачався поділ Кримської АРСР на 14 районів, утворення двох нових національних районів, у тому числі єврейського, а також розширення території єврейського району з центром у с. Юдиндорф.

Приблизно в цей же час у державному Комітеті із землевпорядкування трудящих євреїв при Президії Ради Національностей ЦВК СРСР обговорювалося питання «Про участь Центрального Комітету в організації єврейського національного району в Криму». Члени КомЗЄТ вітали рішення про організацію в Криму єврейського національного району. З метою надання практичної допомоги у вирішенні цього питання до Сімферополя було направлено члена КомЗЄТ Гольде.

За кілька днів представник КомЗЄТ по Кримській АРСР А. Темкін доповідав на засіданні Комісії щодо розукрупнення районів Кримської АРСР при Президії ЦВК про соціально-економічну характеристику майбутнього єврейського національного району, який передбачалося назвати Фрайдорфський (від назви райцентру – село Фрайдорф – «Вільне село»).

Відповідно до поданої ним інформації завдяки фінансовій і матеріальній допомозі Джойнта, Агроджойнта та КОМЗЄТ із 1927 р. на землі майбутнього району почали планово переселятися трудящі-євреї з міст і містечок України, Білорусії, низки губерній Росії. Зокрема, у 1927 р. сюди прибула 321 родина, у 1928 – 226, у 1929 – 102, у 1930 – 173, а всього за 4 роки на землі осіло 822 господарства з числа переселенців. Територія створюваного у північно-західній частині Криму району становила 2 536 кв. км і включала землі Джанкойського, Сімферопольського та Євпаторійського районів. Тут знаходилися 256 населених пунктів, об’єднаних у 43 сільради. Кількість населення району складала 38 635 осіб (4,98% від загального числа населення Криму), серед яких було євреїв – 30,5%, росіян і українців – 28,3%, татар – 21,3%, німців – 16,1%, представників інших національностей – 3,8%.

Виділення єврейського району, як вважалося, мало посилити темпи політичного життя на переселенських ділянках, стимулювати організованість, активність і самодіяльність переселенської бідноти, прискорити процес організації нових національних сільрад, допомогти переведенню діловодства у національних сільрадах на рідну мову населення, піднести культурно-просвітницьку роботу серед переселенців.

Остаточно питання про районування території Кримської АРСР вирішувалося на IV сесії Кримського ЦВК у вересні 1930 р. Про це повідомив до КомЗЄТ А. Темкін. Отримавши листа від свого представника в Криму, КомЗЄТ ухвалив: «Погодитися з межами єврейського національного району в Криму, встановленими Кримським ЦВК і Наркоматом внутрішніх справ РСФРР, а також його назвою Фрайдорфський. Просити обком партії Криму клопотатися перед ЦК ВКП(б) про мобілізацію 30 працівників для єврейського національного району в Криму». Уже в листопаді 1930 р. у розпорядження єврейського національного району були відряджені Рибковський – колишній секретар єврейської секції при Смоленському губкомі партії, Гольдберг – помічник завідувача редакцією газети «Штерн» у Харкові, Саравайський – колишній заввідділом нацменшин Дніпропетровського губвиконкому та ін. Штати Фрайдорфського райвиконкому були затверджені в кількості 51 особи.

У січні 1931 р. відбувся Перший з’їзд рад Фрайдорфського єврейського національного району. З огляду на важливе політичне значення утворення району, КомЗЄТ на своєму засіданні 24 січня 1931 р. ухвалив рішення «влаштувати урочисте засідання КомЗЄТ, присвячене відкриттю району, за участю Вегера (секретаря Кримського ОК ВКП(б), М. Кубаєва (голови КримЦВК), А. Самединова (голови Раднаркому Кримської АРСР)».

Успішне проведення районування в Криму дало можливість шляхом розукрупнення раніше існуючих 10 районів і створення 6 нових збільшити кількість національних районів до 8. На карті Криму з’явилися 5 татарських, єврейський (Фрайдорфський), німецький та український райони. Водночас була переглянута мережа існуючих сільських рад у бік розукрупнення змішаних сільрад з метою виділення з їхнього числа національних. Унаслідок цього кількість єврейських сільських рад збільшилась на 14, у Фрайдорфському районі їх чисельність зросла до 34.

У січні 1935 р. перед керівництвом Кримської АРСР постали нові завдання, які виходили з рішення листопадового (1934 р.) Пленуму ЦК ВКП(б) про проведення нової адміністративної перебудови. Метою останньої було «завершення районування, розпочатого ще під час ліквідації округів, за рахунок великих районів і повного залучення органів управління до села». За словами завідувача оргвідділом Кримського ЦВК І. Генова, незважаючи на проведене районування в 1930 р., «у питаннях адміністративного устрою є й істотні недоліки… Так, Біюк-Онларський, Фрайдорфський, Бахчисарайський, Сімферопольський райони залишалися за територією та населенням надто великими, що ускладнює керівництво, тоді як райони з невеликим числом сільських Рад краще справляються з усіма господарсько-політичними кампаніями, краще можуть керувати сільрадами, колгоспами. У цих районах по числу заселення земельної площі, наявності сільських Рад і колгоспів їхня питома вага була більшою, ніж у всіх разом узятих районах Криму, і це незважаючи на те, що апарат у всіх райвиконкомах Криму той самий, ті ж самі засоби пересування». Для прикладу І. Генов наводив Фрайдорфський район, загальна площа якого становила 270 тис. га. Тут нараховувалось 33 сільради, 99 колективних господарств, 6 МТС, близько 40 тис. осіб населення. У районі були відсутні залізниця і шосейна дорога, телефонний зв’язок слабко розвинутий, а за бездоріжжя будь-які зв’язки з районом практично припинялися. Довжина району від західної до східної околиці становила понад 100 км.

У 1935 р. ЦВК Кримської АРСР прийняв постанову про утворення 9 нових районів. Серед них був і Лариндорфський єврейський національний район з центром у селі Джурчі. До складу району увійшли 12 сільрад Фрайдорфського району, 6 – Джанкойського, 2 – Ішуньського. У новоствореному районі нараховувалося 2 МТС, 34 колективні господарства, 20 сільських рад. Його земельна площа становила 76 тис. га., а кількість населення – 15 тис. осіб, з них – 55–60% євреї.

Таким чином, новому районуванню були піддані, за винятком Судакського, Ялтинського й Алуштинського, усі райони Криму. Внаслідок цього у Кримській республіці постало 26 районів, з 12 міст – 5 (Сімферополь, Севастополь, Ялта, Керч, Феодосія) підлягали безпосередньо Кримському ЦВК, інші – райвиконкомам. У республіці нараховувалось 441 сільрада, серед них татарських було 177, російських –130, німецьких – 40, єврейських – 32, інших – 72.

У липні 1936 р. Президія ЦВК Кримської АРСР на своєму засіданні обговорила питання «Про радянське, господарське і культурне будівництво Лариндорфськото району». У прийнятому рішенні Держплану і Наркомзему республіки, спільно з КомЗЄТ і виконкомом Лариндорфського району, пропонувалося вишукати ліміти і кошти по району в сумі близько 1 020 тис. крб., зокрема на спорудження повної середньої школи на 400 місць – 224 тис. крб., 5-ти двоквартирних житлових будинків – 100 тис., Будинку колгоспника – 100 тис., дитсадка на 75 місць – 124,4 тис., радіовузла – 30 тис., телефонізацію 15 сільрад для 100% охоплення телефонізацією району – 120 тис. крб., на благоустрій (водопостачання, озеленення) – 125 тис. тощо.

Національний склад населення Лариндорфського району на 1 січня 1938 р. становив: євреїв – 3 752 особи (32,94%), росіян – 2 589 (22,73% ), татар – 1 845 (16,20%), німців – 2 018 (17,72%), естонців – 687 (6,03%), вірменів – 426 (3,74%), інших – 70 осіб (0,61%), усього – 11 387 осіб. Сільських рад у районі було 18, серед них 10 національних: єврейських – 7, татарських – 1, естонських – 1, вірменських – 1.

На початку січня 1938 р. відбулося засідання бюро Кримського обкому ВКП(б), на якому було розглянуто питання «Про ліквідацію національних сільрад і реорганізацію їх у звичайні». Було прийнято постанову з одного пункту: «Затвердити пропозиції ЦВК Кримської АРСР щодо ліквідації національних Рад і реорганізації їх у звичайні сільські Ради».

До рішення ОКП додавалася «Доповідна записка» на адресу ЦК ВКП(б), в якій повідомлялося про те, що в ході організованої Кримським обкомом партії перевірки складу національних сільрад Кримської республіки було встановлено, що «колишнім керівництвом, викритим згодом в якості ворогів народу, під час організації національних сільрад проводилася явно ворожа підривна лінія, спрямована на створення будь-якою ціною національних сільрад…» «З метою ліквідації цієї явно шкідницької системи організації нацсільрад і упорядкування адміністративного устрою, – йшлося далі у «Записці», – Кримський обком партії запропонував внести наступні зміни до складу національних сільрад, зокрема, у Фрайдорфському районі, де з 17 сільрад – 8 утворені як національні єврейські сільради: Жовтневу (3 населених пункти з населенням 559 осіб) – ліквідувати, населені пункти передати в обслуговування Кадиської сільради; Ратендорфську (2 населених пункти, 449 осіб), Перенфельдську (2 населених пункти, 302 осіб) і Фрайдорфську сільради – укрупнити». У січні 1938 р. були також ліквідовані як штучно створені єврейські національні сільради Лариндорфського району: Люксембурзька і Найдорфська (приєднані до Ак-Чорської сільради), Свердловська (приєднана до Алабарської сільради) і Будьонівська (укрупнено Островську сільраду).

14 грудня 1944 р. Указом Президії Верховної Ради РРФСР «Про перейменування районів і районних центрів Кримської АРСР» Лариндорфський район було перейменовано у Першотравневий, а Фрайдорфський район став Новоселівським райцентром. 18 травня 1948 р. Президія Верховної Ради РСФРР видала Указ «Про перейменування населених пунктів Кримської області», згідно з яким у 12 районах Кримської області змінено назви 1 005 населених пунктів, зокрема у колишньому Лариндорфському районі – 42, у Фрайдорфському – 46.

В. Брошеван